Знаєш ще дев’яносто днів до осені
і ми зуміємо добратись додому на товарняках
під червневим сонцем
під жовтогарячим сонцем, котре ледь-помітно грітиме наші душі,
а світанок прийде непомітно і вкраде наші пальці,
зробивши нас невмілими істотами.
І всі ці затяжні депресії, від яких тікаєш на літаках,
тікаєш від них потягами,
і хтось із нас скаже ледь помітне «кохаю»
хтось у відповідь «не знаю»
Комусь доведеться ночувати на квартирі у друзів наркоманів,
комусь у цвинтарній тиші серед могил поетів і музик.
Та чи не головне вибиратись із суму з чистим сумлінням із ножицями
по коліна,
по коліна волосся відріж,
відріж свої коси сьогодні тобі вони не потрібні
Сьогодні тобі не потрібні ані рок-музиканти,
ані солов’ї,
сьогодні тобі потрібен лиш я,
і ми кохатимемось в потягах, тікаючи від солодких неврозів,
коли на вулиці залишатиметься ще дев’яносто днів до осені.
