Мені жаль що похмурі і сірі думки
На крихку опускаються Долю.
Наче тіні пера що з легкої руки
Вириваються з криком на волю.
Якби тільки могла я б із ними росла
Проростаючи міцно корінням
У свідомість Землі, що так довго несла
Своє сонце небесним творінням.
Наче зраджена сила-піднята вуаль,
Лиш досліджена, не зрозуміта.
Мов прадавня і юна злилися печаль
На очах безпорадного Світу.
Як болить що не видно роз"ятрених ран,
Не вчувається жах голосіння.
То свавілля і злості нещадний Тиран
Розсіває прокляття насіння.
Мені жаль що сильніше у мені горить
Щира ненависть-дочка відчаю.
Скільки сил нерозвіданих хочуть скорить
Мою думку. Відверто стрічаю
Їх озброєна словом, без зайвих вагань
Буде гострим мов лезо Гефеста.
І не буду остання з шалених повстань
Почуттів відчайдушних протесту.
Відчуваю землі непоборну печаль,
Зводить погляд сумний на Людину.
Мов говорить Вона: " Хто підніме меча
Той від нього колись і загине."
Образний, чудовий вірш! 
