Десь на дні самоти, де осінь малює вітер,
Заблукаючи в пісні, шукала страшної отрути.
Збирала поштучно чортом розсипаний бісер,
Щоб хоч трохи про тебе і холод забути.
Пожовкле листя тихо, наче з неба, опадало.
Кудись летіла... несамовито падав дощ у душу.
До серця листя, як до рани ніжно прикладала,
І викидала зі сльозами у заплакану калюжу...
Дивилася лише на небо й далекі рахувала зорі,
Поринула у божевілля і нескінченно тиху ніч,
Намалювала у повітрі придумані химер узори,
Залишилася з тінню і з вітром віч-на-віч.
Очікувала чудо і в тебе вірила нестерпно,
Чекала, як нікого, на теплу осінь і дощі.
Бажала тільки щастя, наївно так й відверто,
А залишилася самотньою і з болем у душі...
