Зірвався спогад із сумних очей —
Солодкий, дикий, знищуючи осінь...
Важливих стерши з пам’яті людей,
Заплакати за ними не виходить досі...
Закрились двері у сліпу надію,
Як сльози болю, що згоріли на щоці...
Про тебе думати я більше не посмію,
І спалюю про нас усі свої вірші!
Я не чекаю долю — обпекла зневіра.
І почуттям не вирвусь навздогін...
Ти не шукай в мені чужого звіра
Й не забирай мене із власних стін.
Та пусто так... буває так самотньо,
Немов в пустелі незахищена стою.
Так, я давно сказала вже достатньо,
Та я боюсь, що й досі ще люблю...
