За такий короткий час - всього місяць - я вже вдруге на цвинтарі. Стараюсь уникати таких місць, але схоже, вони мене вподобали. З тих двох разів, коли я була присутня на похоронах, у мене склалося враження, що всі вони дуже схожі мі собою: люди одягнені в чорне, кажуть гарні слова про покійника і плачуть. А головне - я не можу витиснути жодного слова і почуваюся, ніби то я сама в тій труні. Хоча, може, насправді все зовсім інакше, просто мені завжди так "щастить"...
Усі плачуть... Тільки в мене сльози вже закінчились. Виявилось, я можу плакати геть мало - далі стає абсолютно все одно.
Підбігає дівчина (тепер вже колишня) покійного - мого друга.
- Що робити? Що мені тепер робити?! Я не зможу жити без нього!..
(Далі за слізьми не можу зрозуміти її голосіння, та в принципі, нічого нового воно мені не каже). Та й порада в мене на це тільки одна:
- Забудь.
І почалося:
- Забути?! Як?! Що ти таке кажеш? Безсердечна!(якби ж то..)
Ну, так завжди. Тепер вона до мене більше не підійде, буде здалека показувати пальчиком подругам і новому бойфренду, з яким, до речі, познайомиться через тиждень після смерті її "єдиного". І нізащо не признається, що скористалася з моєї поради.
Забути... Так, ідеальний варіант. Тільки мені він чомусь не підходить. Але й плакати не можу. Чому? Бо це тільки початок, лише перший день без нього. А їх буде ще багато: дощові й сонячні, холодні й спекотні... Це лише маски днів, насправді вони абсолютно однакові - порожні й сірі без його теплої усмішки й променистих очей. І головне - безкінечно довгі.
Хоча... У мене завжди є можливість закінчити все раніше...