Я бачив невимовно красиву жінку в чорному
вона плакала, я бачив її сльози, вони були схожі
на шкіру вагітних бегемотів,
вони були схожі на бракованих голодних тер’єрів
вона ходила боса стелажами дешевих книг про пригоди
християн на Ямайці,
вона ходила дивними стежками правди
і там де вона піднімалась угору,
всі падали вниз і розбивались об каміння
червоного схилу Чорного моря
вона несла з собою квіти чи то квітень
а всі казали вона несла обгортки місцевих газет,
де кожного зустрічного засудили до страти за єресь
я бачив її голову чи то голе тіло,її чорний плащ,
який спокушав цілувати її ноги й руки,
її тіло,
на голові несла гніздо з маленькими яструбами
а в руках тримала серце мертвого старого
в очах її був смуток але поміж рядками я міг зустріти
іспанського колонізатора чи англійське немовля,
по чому я судив? Воно розмовляло до мене живою
ангійською
я зрозумів, вона була живою, живим смутком моїм,
сотні загиблих солдат В’єтнаму, вона була смертю,
моєю, англійського немовляти і ще багатьох людей,
та проте за таку вишукану смерть я готовий був помирати
довго, проте безболісно.
я пригорнув би її до себе, я закохав її, закохався в неї до смерті.
хоча це і була смерть, вона не мала ніякої коси,
старі легенди брешуть.
вона несла у руках квіти і її перси наповнювались правдою
життя, останніми хвилинами цього життя
і навіть цинік сказав би поруч неї: «Я готовий померти».