… смеркання. Помаранчеві вогні сонного міста. Затишне, наче рідне, кафе. Щось лоскоче зсередини, тисне, дреться, вовтузиться.
Блискуча бруківка, зволожена весняним дощем. Вокзал. Металевий голос з динаміків. Тваринка всередині нервово товчеться в клітці ребер.
Задуха. Напівтемрява. Три десятки спітнілих смердючих тіл. Перестук коліс. Звірючці вже не терпиться. Вона починає битись зі всіх сил, дерти кігтями, гризти ребра.
Перші хати. Пізня ніч. Поодинокі вогники вікон. Темні силуети гір. Тваринка вже вибралась з свого ув`язнення, роздерла плевру, залила легені плевральною рідиною, і вже товчеться десь між нутрощів.
Останні помешкання, чиясь царинка, кладка через річку.. І все.. Вона вже запускає пазурі в трахею, гортань, залишаючи на них глибокі криваві рани. Продирається все вище. Вириває з горла страшний звіриний рик, та не злісний – радісний.
Вибирається нарешті на волю. Така вільна, щаслива. Стріпується, струшуючи з шерсті червоні згустки, лімфу та інші рідини. Озирається, киває і бадьорим галопом суне в глибину гір, залишаючи мене в самоті. Я спостерігаю за ледь видною постаттю Рисі, поки Вона не зникає в густій темряві.
Полегшення. Я знаю – Вона повернеться.
Десь неподалік чути виття Вовка, розбудженого риком. Я намагаюсь відповісти, та все, на що спромоглись мої порвані легені та пошкоджене горло – це моторошний, ніби передсмертний, хрип. Та Він почув. За півхвилини мокрий холодний ніс ткнувся мені в щоку.
Ох, Сіроманцю мій хороший, як же я люблю Тебе! Хочу почухати Його за вухом, та сил нема навіть щоб руку підняти. Ворушу неслухняними пальцями. Розумна тварина сама пхає голову мені під руку. М`яка, волога шерсть.
Вовка непокоїть запах крові. Він починає обережно злизувати її з моїх грудей, підборіддя, губ.
Світає. Він лягає поруч і кладе голову мені на живіт. Відчуваю як коливається Його бік в такт диханню. Гаснуть зірки. Я бачу як в Його очах відбивається зеленкувате небо, тіні гір, підзолочені хмари - весь світ в цих двох карих, з сірими обідками, очицях.
Я втрачаю лік часу. Потрохи загоюються мої рани. Здається, ніби дика вовча енергія перетікає в моє тіло.
Повертається Рись. Красива, здорова. Я підводжусь. Кішка повертається на своє місце. Ще трохи збуджена, але задоволена.
Зустрічаємось поглядом з Сірим. Прощавай, друже. Я ще повернусь. Чекай на мене. А я іду, щоб потім знову зустрітись. Адже зустріч не зможе відбутись, якщо не буде розлуки.
Він стає дибки, кладе передні лапи мені на плечі і зазирає в очі. Довго так дивиться, аж поки я не киваю на прощання. Він відходить. Я обертаюсь і йду в напрямку села. Все ще відчуваю Його погляд на собі. Потім відчуття зникає.
Коли я обернулась востаннє, сіра постать вже розчинилась в ранковому тумані…
24 лютого 2012р.
......................
