Любов спотворена красивими словами,
За ними боягузтва лавина.
І почуттям, омріяним ночами,
Дорогу перекрила мілина...
Весняне сонце посміхається все привітніше. Земля оживає, вимальовуючись рожевою ніжністю й білизною суцвіття, яке розпускається і квітне весняним цвітом. Весна...
Весна вливається у природу, в душу людини повнотою своєї краси і життєдайності. А в мою пам'ять весна принесла спогади...
Тоді теж посміхалося сонце, велике і яскраве, світанком народжувало день. Воно і запалило спочатку маленький пломінь великого і надзвичайного почуття, що переростало в полум'я кохання, яке горіло, спалюючи все на своєму шляху: жіночу гідність, моральні принципи, вірність, чистоту і святість дарованого Богом почуття.
Зустрілися просто. Місця в автобусі були поруч, а дорога далека і довга. І вже розлучитись не могли. Дотик плеча до плеча, дорожня щира розмова, ніби розчахнули їхні серця надвоє, і вони вже летіли назустріч одне одному, прагнучи об'єднатися. Автобус давно відійшов, а вони стояли, не відводячи погляди. Бо як можна залишити ту половину, про яку все життя вимріювали у снах і наяву.
Почуття випробовувалося тривалим часом, телефонними дзвінками, листами до запитання і обіцянками про зустріч.
...Якось доля закинула Уляну в маленьке містечко, а коханий проживав майже поряд. Цей шанс зустрічі і повинен був дати відповідь на усі запитаня. Дощ, який спочатку ніби цілував жінку, все посилювався. Мабуть, хотів сполохати чи зупинити її: «Зваж, зроби правильний вибір, можливо, пройди повз спопеляючого вогнища». А вона вперто йшла, хлюпаючи мокрими черевичками, геть змокріла і холодна. І лише кохання, що сховалося від дощу і цілого світу, гріло її та кликало далі. І навіть шестикілометрова дорога, залита дощем, здавалася близькою. Забувши про свій вигляд, вона йшла до нього, несла всю себе: душу, тіло і палку любов. А чи чекав він її? Чи така ж пристрасть горіла в його серці? Не задумувалася, бо вірила, що сказані ним слова про почуття справжні.
Уляна першою бігла на зустріч, відкинувши жіночу гордість і всі правила моралі. Стомленою, геть мокрою і від того некрасивою, але щасливою стала перед коханим і - розгубилася... Не чекав він таку гостю. Ховаючи погляд за звичними словами привітання, вибачення, зайнятості і нових обіцянок, провів жінку у дощ. А дощ уже не просто лив, він відчайдушно шмагав її. За те, що не зважила свій крок. Дорога назад була вічністю. Вже давно пройшов весняний дощ, залишивши холод у її серці. Ніжно посміхалося сонце, небесна голубінь витанцьовувала у великих калюжах. Але Уляна не бачила цієї дивовижної краси. Вона дослухалася до себе, до своєї несподіваної образи, шукала почуття, що засоромлено принишкло в шпаринці її розгубленого серця. А душа пекла , гірчила попелом догораючого кохання. Думка заціпеніла і не могла знайти пояснення такої зустрічі. Уляна плакала.
А кохання — злякане, розгублене, зміліле, дотлівало, залите щедрим дощем, ні рясними сльозами зневіри. І сонце не могло висушити його сльози.
Таке поняття, як кохання, мабуть, не можна осягнути людині до кінця - воно полум"яне, ніжне, нещасне. І, мабуть, багато хто йшов до свого, справжнього, крізь сльози і холодну зливу.
І вона дійде, обов"язково.
Чутлива і ніжна історія...
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00