Щоночі ти напевне свідомо чи не свідомо запитуєш себе : я вже там, чи я ще тут. Вранці ж - навпаки.
Давай повгадуємо.Твоя постіль, звісно ж не з одного комплекту.Тобі вона не пахне нічим, так як і твій шарфик.
Та варто б мені було відчути смак її запаху, я б спіймала не лише присмак губ вишневої кави. Може ще й би вкрала собі в сірникову коробочку зимовий промінчик з твого вікна.А вночі пускала б його по своїй кімнаті, на волю, поки він не стомиться. Кожної ночі, і так до наступної зими.
Якщо ми доживем, не ми тобто всі, а ми тобто ми, обоє.
На весні промінчик буде чалапати по калюжах і знову ж стукати по шибках твого вікна.Я буду стояти за кілька метрів, і сміятися, так, щоб ні ти ні твій промінь не запідозрив моєї присутності. Тільки відсутність.Бо якщо так, то ви обоє намалюєте діалоги зі мною, а не між собою.Мені ж цікавіше “оперувати” у вашій стрічці.
Коли дощ такий, шо вкриватиме всю товщу бруківки.Твій вже наш промінчик з твоєї коробки буде ділитися, множитись на багато маленьких часточок, водяних світлячків.Якщо ти присядеш і схилиш голову на дев”яносто градусів - побачиш тисячі сонячних корабликів над товщею води.На сході сонця.
До низу по вулиці хтось буде запускати такі ж самі кораблики, ось тільки паперові, з листами до бога сонця - Ра.Ти тільки витягнеш у них з шухляди аркуш синього паперу.
Булькнув в воду - опинився в літі. Твій промінчик перекочується по піску з одного кінця до іншог, таким чином нагадує тобі про себе. Ти ж забув його обійняти.І скоро як і будь - чого, променя не стане. Бо осінь.
Осінь.
Тепер вже ти під сірим, наче вугіль, може й чорним небом шукаєш твій - мій промінчик. Не знайдеш.Поки не прокинешся вранці, глянеш за вікно, і згадаєш, я ще там, чи вже тут.
Я, ж коли тобі прочитаю, запитаютебе, коли ти здогадався, що писала це я.Не хтось інший.Чорним маркером по білому паперу.
