Я вже не знаю що робити:
Чи може на усе забити?
І далі йти, тягти кросівки
І розминати так кінцівки?
Що планувати? Що чекати?
А може все ж попланувати*?
О, як же боляче згадати,
Що з цього все і почалося,
Від цього сивіє волосся.
Мені піти все ж довелося,
А може мене біс попутав,
Банданою очі закутав,
Моєму янголу дав взятку,
Щоб я пішла і без оглядки
Відрізала своє минуле
І тільки з часом осягнула,
Що не все робиться на краще.
Не повернути вже нізащо
Ту мить, таку тепер сумнівну
І в ній зіграти роль пасивну,
І подивитись, що було б?
Чи й потім всі зіграють в гроб?
О як же сумніви прокляті,
Наче слова любові зм’яті,
Щодень все більше ранять душу,
Терзають, ніби м’ясник тушу.
Я так хотіла все забути,
Щоб із полегкістю зітхнути,
І вже нічого не відчути,
Побачивши твій силует.
І уявивши цей момент,
Не мати докорів сумління,
Що якби не моє вміння
Усе як завжди зіпсувати,
Мені б не довелось страждати,
То винуватити тебе,
То знов і знов з’їжджать на себе.
Як епілог сказати треба:
Не поспішай ніколи йти,
Зірвавшись, раз і назавжди.
Подумай і запам’ятай:
Все залишать не поспішай.
08.04.2006
