Вона лунала щирим сміхом
У коридорах із страждань
І так повільно, дуже тихо
Блукала виром сподівань.
Як квітка свіжа та невчасна
Всім дарувала подих втіх,
І вже спочатку було ясно –
Її любов – то чистий гріх.
Він марив довше серед смертних,
І бачив все, і все відчув,
Але таких створінь відвертих
Не зустрічав… А в пеклі ж був…
І кожне слово, що казав він,
Вона гойдала, як дитя,
У час його, в хвилини марні,
Вмить поринала в забуття.
Той час на скронях його грався
Сріблястим виміром краси,
Выд досвіду здригались пальці…
Постійно важко мир нести.
Але він ніс, як страх кришталю,
Перед залізним монстром діб
Свого безжалісного краю,
Тримав так міцно, та не зміг
Її тримати у ваганні.
Кришталь не випустив із рук.
Він у тортурному змаганні
Був переможцем справжніх мук.
Коли кінчалася пожежа,
Тікав туди, де спокій був,
І вчинки ті тримали вежу
Її байдужості. Минув
Жахливий щирий біль,
Що викликав пекучі сльози.
Зникала істина довкіль
Його життя. Ховалась, може.
Вона наважилась спитати
Після чергової пожежі:
«Зі мною любиш тільки грати?»
Він готувався вже до втечі,
Але застиг. Не обернувся
І наче щось хотів сказати,
Та тільки боляче всміхнувся:
«А ти сама хотіла грати…»
І раптом стало знову мало
Того повітря, що на двох…
Якби могла б, то заридала,
Бо став Дияволом той Бог,
Що тільки мить тому нестерпно
Слова солодкі шепотів…
«Іди. Назавжди. Стало темно,
І зникло світло, як хотів».
І він пішов. Вона страждала
У штучно створених чуттях.
Любов ще довго існувала
У непостійних щастя днях.
Але не вмерла. Та знайшовся
Вже інший Бог її душі,
За неї майже вік боровся
І витирав із сліз дощі.
Ні, не любила, просто звикла,
І не спекотно їй було,
А просто тепло і спокійно…
Вона була його крилом.
Вона не знала, та Диявол
Свою помилку зрозумів…
І теж страждав, і теж не мало,
Але благати не умів.
І через вік вони зустрілись
У холоді буденних справ,
Гарячим спогадом зігрілись,
І знову сміх її лунав.
«Моя любов… такий слабкий!
Таким слабким тоді я був!
Тепер з тією, та нічий…
А твій вогонь я не забув».
І він казав їй, що жива
Його любов під дивом снів,
Покине ту, щоб лиш була
Вона… Вогонь щоб грів.
Вона мовчала й усміхалась,
І погляд влади вже не мав.
«Занадто довго я прощалась
З тобою… але ти не знав».
І заблищали його очі
У непотрібних більш сльозах.
«Тихіше, рідний… Я не хочу
Твій мир ховати у гріхах».
Вона торкнулася волосся
Вже зовсім срібного тоді.
«Коханий, милий, все ж вдалося
Подарувати сон тобі».
Її любов розквітла знову,
Та не хотіла більш снів.
Його невизначену втому
Він приховати не умів.
«Живи, принаймні спробуй трохи
Без мене, бо раніше ж міг.
І заспокоять тебе роки…
Просто іди у інший бік»
Поцілував… Та як нервово!
І відпускати не бажав.
Та не залишилося й слова,
Щоб сперечатися. Мовчав.
Вона звільнилася з обіймів,
Знов усміхнулась: «Пам’ятай!
Цієї пристрасті... наш вимір.
Бувай, коханий мій, бувай!»
Така історія у квітки
І в того, що тримав кришталь.
Були заручниками втіхи,
Але не разом вже, на жаль..
Така історія кохання,
Що існуватиме завжди,
Тому що деякі змагання
Програти краще й далі йти.
ID:
301279
Рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата надходження: 20.12.2011 20:24:11
© дата внесення змiн: 13.01.2019 12:53:39
автор: Катерина Соколова
Вкажіть причину вашої скарги
|
