Що не крок – то нове падіння в чужий пролом,
Що не відстань – то гарячково простерті руки,
Я ламала ці стіни поглядом і чолом,
І тепер мені не злякатися каменюки…
Що не думка про нього – то щем нижче живота,
І проходить крізь сітку серця його сезонність.
Я ламала себе. Не там. Не тоді. Не так.
Не розп’яттям, а тільки тернами у короні.
Що не мить – то нове наближення до джерел,
Що не слід – то іще не викинуте минуле.
Я ламала свій шлях, щоб знищити паралель,
Щоби наші з ним траєкторії перетнулись,
Щоб мовчати крізь плин доріг-кілометродіб,
Залишати несмілі сумніви гороскопам,
Я ламала себе неправильно. Не тоді.
Не по правилам, не за долею, перескоком.
Що не грань – то новий мотив, і новий резон,
Що не спогад – то нездійсненність лякає скрипом,
Я ламала себе, та в серці не той сезон,
Щоб тримати у ньому спалені смолоскипи…
