|
Вони зустрілись зовсім випадково, на тролейбусній зупинці. Аня поверталась з роботи додому і зайшла в магазин, щоб купити продукти. Вийшовши з магазину,зрозуміла,що цей пакет в якому знаходяться продукти - довго не витримає такого навантаження.
Та тішила думка, що все ж їй пощастить і додому вона повернеться без пригод. Поспішала до тролейбусної зупинки. На зупинці вже було чимале скупчення людей. Ось і тролейбус. При штовханині хтось зачепив різко пакет і він розірвався. На асфальт посипались яблука, а за ними і все інше, що там знаходилось. Аня з сумом в очах почала збирати свої покупки. Ніхто з оточуючих не допоміг. Хотілось плакати тому, що не було в чому нести того, що зібрала і нового пакету теж не було...
- Ось, візміть будь - ласка і не сумуйте.
Вона підняла очі і побачила усміхнене обличчя хлопця, який простягував їй свого пакета.
- Давайте я вам допоможу.
- Будь - ласка.
- Мене звати Андрій.
- А мене Аня. Дуже приємно.
В тролейбусі вони їхали вдвох. Зав'язалась дружня розмова. Коли тролейбус під'їжджав до зупинки, Андрій запропонував донести цю важку ношу додому і заодно провести Аню.
- Дякую вам Андрію. Щоб я робила якби не ви.
- Та нема за що. Як би не цей випадок, ми б з вами не зустрілись.
З його слів Аня дізналась, що Андрій навчається у вузі на останньому курсі. І як не дивно, живе зовсім недалеко від неї, в сусідньому будинку. Довів
ши Аню до під'їзду Андрій віддав їй важку ношу. Побажав доброї ночі і вже хотів йти. Та якась невідома сила не відпускала його. Ця дівчина зразу ж йому сподобалась.
- Аню, дозвольте вас запросити на прогулянку катером по Дніпру. Вона трохи задумалась, хвилинку помовчала, а тоді погодтлась.
- Тоді я чекатиму вас завтра у сквері, що навпроти о 16 00 год. До зустрічі.
Аня піднімалась східцями на третій поверх з думкою: "Дивне знайомство і
невже це відбувається зі мною".
Квартира зустріла самотністю. Зразу навіяла в серце сум і спогади. Колись тут за великим столом збиралась велика дружня сім'я. Тато, мама, бабуся і брати близнюки. В домі ставало зразу гамірно і весело.
Той ранок вона запам'ятала як ніколи. Він ніби то нічого страшного не віщував. Батьки збирались їхати на дачу, з ними їхала бабуся і близнюки.
Повернутись мали на слідуючий день. Аня навчалась в медичному інституті і поспішала на заняття.
До дому повернулась обідньої пори. Обідати не хотілось. Взяла до рук книгу і незчулась як задрімала. Снився якийсь незрозумілий, страшний сон. Люди, машини, плач... Аню розбудив дзвінок у двері. На порозі стояли якісь незнайомі люди.
- Це квартира Власенків?
- Так.
- Дозвольте зайти до квартири. Не бійтеся, ми з міліції.
- А що трапилось?
- Сьогодні в напрямку с. Соснове трапилась дорожня пригода.
- Що з ними? Скажіть, що з ними. Вони живі? - закричала Аня.
У відповідь німа тиша...
Ви заспокойтесь. Нам дуже важко розмовляти зараз з вами, ми розуміємо в якому ви стані, але ми повинні вам сказати . На жаль, ваші рідні,що знаходились в автомобілі загинули. П'яний водій грузовика не справився з кермом і на великій швидкості врізався в жигулі. Водій і всі пасажири загинули.
В очах потемніло, сили покинули її, голова запаморочилась і Аня втратила свідомість. Коли відкрила очі, побачила людей у білих халатах..Дуже боліла голова. Вона ще немогла усвідомити, що сталось. Та коли до кімнати зайшла заплакана сусідка тітка Паша в чорній хустині, все пригадалось - це не сон, це насправді. Її найдорожчі люди, її люба сім'я,їх більше нема і ніколи не буде. І все через якусь чужу людину, яка п'яною сіла за кермо і забрала життя дорогих їй людей. Так боляче на душі, коли Аня повертається до тих страшних днів. Та нічого не вдієш і ніщо не зміниш.
Так розпорядилась доля. Треба жити...
І вона жила. Потрохи душевні рани стали загоюватися. Аня знала, що її сім'я завжди поруч з нею в її серці. Кожного вечора вона молилась і розповідала, як пройшов сьогоднішній день, просила Господа щоб передав все батькам. Часом лягаючи в ліжко вона довго плакала, так і засинала.
Ранок зустрічав своєю прохолодою і лагідними промінчиками сонця, що ніжили її молоде обличчя. Вона відкрила очі, по кімнаті стрибали сонячні зайчики. Серце радісно билось. Сьогодні вона вперше іде на побачення з Андрієм. Яким воно буде, думаю, що все пройде добре. Андрій здається непоганий хлопець. Приємний співрозмовник і уважний, таких як він зараз дуже мало. Та до 16 00 години було ще стільки часу...
- Ну що ж Ганнусю підіймайся. Треба ще провідати могилки рідних. Завітати до сусідки тітки Паші, щось давно її не бачила, може захворіла. А там і час сплине.
Вона не йшла, а летіла неначе лебідка і білосніжій легенькій сукні, а очі світились від радості. Ось і він. Андрій чекав її з великим букетом червоних троянд.
Як він дізнався, що це її улюблені квіти.
- Привіт, це тобі.
- Дякую,- вдихнула ніжний аромат квітів.
- Ну, що ж, пішли, катер чекає.
- Прогулянка буде дуже цікавою. Теплий вітерець куйовдив її волосся, Андрій вдивлявся в її добрі очі і ніяк не міг надивитись на неї.
Андрій був із заможньої сім'ї. Його батьки, часто по роботі, виїжджали за кордон. Дома їх не було по півроку. І Андрій дуже рано привчився до самостійності. Правда, він був під наглядом бабусі, але бабуся часто хворіла і йому, як єдиному здоровому чоловіку, доводилось її доглядати. В сім'ї завжди панувала повага і доброта. Бувало й так, що доводилось викликати до бабусі швидку допомогу. Бабуся гордилась своїм онуком і коли дивилась йому у вічі часто промовляла: " Андрійку, дай тобі, Боже, хорошу дружину, таку, як ти сам." Андрій тільки відмахувався рукою і з усмішкою відповідав:
- Ще не час.
А загалом, він почувався щасливим, що у нього такі хороші батьки і така родина.
Час швидко сплинув і на землю спустились сутінки. Сонце пішло на захід і від Дніпра, потягнуло прохолодою.
- Ну як тобі, Ганнусю?
- Дуже добре, я щаслива і задоволена.
Вони йшли алеєю, він все пригортав до грудей її руки. І так тепло було на душі. Мабуть, це справжнє кохання, і серце про це теж каже. Потягнулись пекрасні дні, кожен не схожий один на одного. Зустрічі, освідчення в коханні, недоспані ночі. І багато щастя.
Задзвенів телефон, коли Аня підняла слухавку, на другому кінці весело гомонів голос Андрія.
- Ганнусю, люба, приїхали батьки. Вони хочуть з тобою познайомитись.
Стало лячно. Думка зразу пронизала голову. Що скажуть, як віднесуться? Чи буде люб'язна зустріч? Серце тривожилось...
- Добрий день, заходьте, будь - ласка. В коридорі зустріла симпатична енергійна жінка.
- Знайомся, це моя мама, Маргарита Станіславівна.
- Дуже приємно. Аня.
На гамір у коридорі, вийшов з книгою в руках охайний чоловік.
- А це мій батько, Микола Олексійович.
Аня з Андрієм пройшли до великої кімнати. Вона все ніяковіла і опускала додолу очі. За розмовою не зогляділись, як минув час. За вікнами стало темно. І Аня подякувавши господарям, стала збиратись додому.
- Я тебе проведу,- промовив Андрій.
Ніч була теплою, в повітрі пахло матіолою, в небі світились зорі, а місяць освітлював дорогу.
- Андрію, мені дуже приємно було в оточенні твоєї родини, але здається, я не зовсім сподобалась твоїм батькам.
- Чому ти так думаєш?
- Я відчуваю.
- Ганнусю, люба, ти даремно хвилюєшся. Усе буде добре. Ось побачиш.
Уже в кімнаті Аня роздумувала над знайомством з батьками. Чомусь різні думки лізли в голову, а її серце підказувало, що не все так буде, як хочеться.
Повернувшись додому, Андрій застав батьків у вітальні. Вони сиділи і чекали свого сина.
- Чому ви не спите?
- Ми чекали на тебе, щоб зразу, не затягуючи часу, порозмовляти з тобою.
Розумієш Андрію, - розпочала мама,
- нам дуже приємно було познайомитись з цією дівчиною...
- У неї є ім'я.
- Так- так, Анею, але ми з батьком думаємо, що це не найкращий твій вибір. Розумієш...
- А я думав, що Аня вам сподобалась, і що ви схвалите мій вибір. Тепер я зрозумів, що крім сволго серця, я ні з ким радитись не буду. Ми будемо щасливі і обов'язково будемо разом. Ніяка сила не роз'єднає нас.
- Ми твої батьки.
- Так, ви мої батьки, але я кохаю її, і одружусь на ній.
Весілля було невеличке, декілька подруг зі сторони нареченої, медпрацівники з її роботи. Ані дуже хотілось, щоб за святковим столом була її родина, тато, мама, бабуся та брати. На очі навернулись сльози. А ще прийшли привітати Андрієві друзі. Чоловік двадцять назбирається. Та головних, почесних гостей за столом, Андрієвих батьків, не було. Він все чекав, що ось відкриються двері і з'являться дорогі люди, вони привітають і зрозуміють, що Аня це і є щастя їхнього Андрія. За думками Андрій і незчувся, як хтось торкнувся його плеча і промовив: " Вітаю, дорогі мої онуки. Вибачте, трохи припізнилась, бо роки вже не ті, та й здоров'я у вашої бабусяі вже не таке як у молоді роки".
- Бабусю, дорога, ти прийшла. Очі бігали по залу і когось шукали.
- А тато, мама?
Бабуся опустила очі.
- Ти вибач їх, онучку, я думаю, що з часом вони все зрозуміють і все буде добре.
Молоді стали жити в Аниній квартирі. Андрій закінчив навчання і знайшов роботу за професією. Став працювати на заводі деревопереробки інженером. Кожного дня після роботи він поспішав додому, де його чекала люба і дорога дружина Ганнуся.
Молодята ладили між собою дуже добре. Завжди все вирішували разом, в домі було затишно та охайно.
- Андрійку, скоро нас буде троє.
- Це правда? Кохана моя, як же я вас обох люблю.
Радості не було меж. Він обхопив свою Ганнусю руками і покрутив навколо себе, як малу дитину.
- Ой, Андрію, голова закрутилась.
- Добре, добре, вибач, моя рідна, це я від радості. Я такий щасливий, що ви у менеє. Тепер тобі більше потрібно відпочивати, набиратись сил. Кожного вечора прогулянки на свіжому повітрі. Нашому малюкові потрібен кисень...
З дерев злетів останній пожовклий листок. Дні стали короткими, похмурими і сірими. Небо вкрилось сніговими хмарами, а в повітрі відчулись заморозки. Скоро на землю завітає зима, прилетять білі мухи. Птахи вже давно відлетіли в теплі краї. Аня сиділа в кімнаті перед вікном і уважно вдивлялась в перехожих, що поспішали хтозна - куди. Кожен зі своїми турботами і справами. В живіт щось штовхнуло.
- Привіт, радосте моя, мама тут коло тебе. Нахилившись до живота Аня ніжно розмовляла зі своїм малюком.
- Хочеш я прочитаю тобі казку і ти заспокоїшся. Вона взяла книгу з казками, вмостилась на канапі і почала читати. Малюк притих.
- Подобається, моє сонце, слухай і засинай, набирайся сил, бо ми з татком так чекаємо на тебе.
Андрій щось запізнювався. Аня позирала на годинник і гонила недобрі думки.
Задзвонив телефон і Аня поспішила до слухавки.
- Слухаю вас.
- Ганнусю, люба, я трішки запізнюсь тут на роботі. Прийду пізно, тому лягай відпочивати без мене.
- Добре, коханий.
Аня прокинулась від різкого болю. Болів живіт.
- О Господи!
Андрія в спальні не було. Вона поспішила на кухню. Годинник показував п'яту ранку.
- Андрію!
Кругом тиша.
- Де ж ти. Боже, що ж мені робити. Де ти Андрію? Дитина, пологи! - майнуло в її голові.
Тремтячими руками вона набрала номер швидкої.
В пологовий будинок її привезли одну. Думка про Андрія не давали їй спокою. Як же вона буде народжувати без нього?
- Тужтеся, дорогенька. Дитина проситься назовні. Допоможіть їй.
- Не можу. Немає сил.
- Зберіть усі сили і допоможіть своєму малюкові, - просив і вмовляв Петро Федорович, лікар - гінеколог.
- Давайте, рідненька, ви можете.
Сили покидали її, та вона зібрала усе, що було, і почула різкий голосний крик дитини.
- Вітаємо, у вас народився син. Гарненький і здоровенький.
- Дякую. Син... А де ж Андрійко, що з ним?
Серце щось відчувало.
Минула ще одна ніч. Настав ранок. Андрій не з'явився. Щось трапилось. Вона поспішила до сина. Маленький згорточок тихенько спав собі, посопуючи кирпатеньким носиком, як у тата. В цей час йому снились, мабуть, хороші сни, бо на обличчі з'явилась усмішка. В палату зайшла медична сестра.
- Аню, підійдіть до лікаря в ординаторську, він вас чекає.
Коли вона увійшла у кабінет, то побачила сивочолого чоловіка, що сидів за столом над купою документів. Побачивши її, він відложив свої справи в бік.
- Добрий день, сідайте. Я запросив вас сюди... Ви тільки не хвилюйтеся. Справа в тому, що ваш чоловік повертався пізно додому і потрапив під колеса автомобіля. Як? Чому? Обставини з'ясовуються. Він живий і знаходиться в нашій лікарні в травматологічному відділені. Згодом ви зможете його побачити.
Коли вона зайшла до палати, то побачила зовсім не свого Андрія. На ліжку лежала людина вся в бинтах, очі заплющені. Тіло ніби зовсім бездиханне. Вона нахилилась до нього і ніжно прошепотіла.
- Андрійку, любий, це я твоя Ганнуся. У нас народився син і ти вже тато.
У відповідь було мовчання і майже ніяких ознак життя...
До неї підійшлі медсестра.
- Він знаходиться другий день у комі і вас не чує. Але ви порозмовляйте з ним, може станеться диво...
Тремтячими руками Аня набирала номер телефону до Андрієвих батьків. Слухавку підняла Маргарита Станіславівна.
- Слухаю вас.
Аня хвилинку помовчала, а тоді тремтячим голосом промовила.
- Доброго дня, це Аня. Андрій потрапив у біду. Зараз знаходиться у лікарні. Його збив автомобіль.
На другому кінці слухавки почулись схлипування...
- І ще, Маргарито Станіславівно, ви стали бабусею, у нас з Андрієм народився син.
Маргарита Станіславівна присіла на диван і гірко заплакала.
- Синочку, вибач. Живи, чуєш , живи!
Вона підняла слухавку і зателефонувала чоловіку на роботу.
- Рито, я зараз буду.
Похмурі стіни лікарні зустріли їх з насторогою. Ось його палата.
- Андрієчку, синку.
Син лежав нерухомо із заплющеними очима. Він уже третю добу не реагував ні на що і ні на кого.
- Що з ним?
- Черепно - мозкова травма, численні переломи. Та найтяжче те, що у нього перелом хрепта. І якщо він вийде з цього стану, з коми, а ми надіємось, що так і буде, ходити він уже не зможе.
Це прзвучало з уст лікаря, як вирок.
- Маргарито Станіславівно, - вона повернулась і побачила свою невістку, - ось знайомтесь з онуком, це малий Андрійко.
Серце матері стиснулось від болю, і вона лиш тепер зрозуміла, як несправедливо тоді повелась. І скільки душевного болю завдала синові. І ось, що вона бачить тепер, її єдиний син лежить тепер перед нею нерухомий. А малий Андрійко прийшов познайомитись з бабусею,яка так недобре повелася з його батьками.
- Вибач, Аню, - в голосі відчувалось тремтіння, - вибач, донечко, і ти мій любий онучку. Вибачте діти, що не була поруч з вами, не підтримувала весь цей час.
- Ну, що ви, мамо, ми вже давно вам вибачили. Головне, що ви з нами і зрозуміли, що я і ваш син нероздільні, ми кохаємо один одного. Малому Андрійкові потрібні і мама, і тато. Він повинен мати бабусю і дідусЯ.
Сльози лилися з очей. Дві жінки, дві любові стояли в обіймах, пригортаючи маленький згорточок в одіяльці. На них дивились чисті оченята, що ще нічого не розуміли.
- Мамо! - пролунав голос.
Вони обоє різко повернулись і побачили, що Андрій опритомнів. З очей текла сльозинка радості.
- У нас все буде добре, любов допоможе жити... Ми будемо щасливі...
ID:
287831
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.10.2011 15:23:35
© дата внесення змiн: 17.08.2017 12:05:46
автор: Тетяна Горобець (MERSEDES)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікава оповідка! 
