- Вчися! І добре вчися, бо кому треба такі нЕуки як ти? Прийде час здобувати вищу освіту – не приймуть нікуди!
Сергійко насуплено мовчав, звісивши руки уздовж вигнутого у знак питання тулуба. Важка торба з підручниками лежала коло ніг хлопця, а голова, похнюплено опущена долі, свердлила очима блискучі черевики.
- Чого мовчиш? Малий ти ще, не думаєш… Гадаєш завжди будеш таким, а ми з батьком дбатимемо про тебе усе життя? Ні, сину. Мусиш вчитися, здобувати добрі знання, щоб мати потім гарну роботу.
Наталка гриміла посудом на кухні, а син чекав часу, аби чкурнути від неї чимдалі, бо вже несила було йому слухати зранісінька щоденні материні настанови.
Ну не йде йому та наука до голови, ніяк не йде! Хіба ж він винен? І хіба він один тільки приносить додому невисокі бали? Та, майже, цілий клас!
- Іди вже, бо спізнишся. Та будь уважним і старанним, чуєш? Аби я знову від Катерини Миколаївни зауважень не вислуховувала, бо від сорому крізь землю провалитися можна, коли починає мені дорікати твоєю успішністю!
Сергійко підняв з підлоги важенного рюкзака, закинув за плечі і тихо вийшов з кімнати.
Наталка, обтерши рушником мокрі руки, підійшла до вікна і стала виглядати, коли її син з»явиться з-за рогу будинку. Так робила щоранку, відправляючи його до школи.
Ось він оглянувся і, забачивши материну постать у вікні, помахав рукою. А тоді обернувся і пішов далі.
У Наталки, що спостерігала за ним, від жалю стиснулося серце, а на очі набігли сльози:
- Боже, яке ж воно ще мале, худе і згорблене! Бідна дитина! Такий тягар носить щодня за плечима, он уже й сколіоз заробив… А як не заробити, коли стільки підручників у тій торбі, а домашні завдання до темної ночі не переробиш?!
Як повела дитину на медичний огляд - пальці загинають: зір поганий, вада постави, аритмія якась, може й підліткове, переросте, але треба слідкувати, вітаміни йому треба, відпочивати, дихати свіжим повітрям, не напружувати зір.
- Треба лікувати дитину, мамусю, коли хочете, щоб був здоровий.
А зі школи, наче телеграми почерез день, зауваження від вчителів у щоденнику – неуважний, не встигає, погано підготувався, неграмотний!
Зазирнула до книжок, а там, матінко люба, такі премудрості та такими термінами вченими, що сама мусила напружувати мізки аби розкласти усе по полицях, що й до чого. Ні, у наш час, таки простіше було. А це ж, мало того, що з шести років до школи йдуть, то ще й за програмою такою, що не для п»ятого, а для сьомого класу буде…
Прийшла на збори батьківські, а там «день відкритих дверей» - бігайте, мовляв, шановні батьки, по класних кімнатах до вчителів, як маєте бажання з ними про своє чадо порозмовляти.
І починається… Мало котрий вчитель добре слово скаже. Усі ніби змовилися:
– Мій предмет – не фізкультура, не музика і співи - це важливо! А ваш син, хоч і здібний, і розумний хлопчик, а працює впівсили. Ви зрозумійте – більше ніж передбачено програмою, я не вимагаю. А програма складена так, що дитина, окрім того, що засвоїть на уроці, повинна опрацьовувати її самостійно. Я одна, а учнів багато. Я не маю змоги приділити увагу кожному!
Програмою передбачено… Хотілось би спитати тих, хто ту програму писав – у вас діти є? Чи ви забули, як самі до школи ходили? Хіба тоді такі навантаження були? Хіба діточок дитсадкового віку, мацюсіньких - дивитися боляче, відсилали до школи, аби з першого класу вивчали іноземну мову, коли ще рідною заледве чітко говорити спромоглися? Хіба тоді були дурнішими ніж зараз, що такі важкі умови для діточок створюєте?
Тридцять першого серпня їхала маршруткою і слухала, як позаду бесідували дві пані, бабусі новоспечених першокласників:
- Моя Галинка для Назарчика торт пече. Це ж яке свято для дитини – перше вересня! Першокласник! Треба, щоб запам»яталося.
- Аякже, аякже… Обов»язково треба. Це ж така значна подія!..
А ще за якись час:
- Ой, Боже, Боже... От і закінчилося у дітей дитинство. Бо вже, як піде до школи, то й по дитинстві – відповідальність, проблеми, стреси…
Їхала й думала- то як сприймати оце - святковий стрес, чи стресове свято, котре неодмінно має запам»ятатися дитині на все життя?
Сумно…
Господи Боже… Яка ж я жорстока… Бідна моя дитина. Йому ж і без моїх нарікань важко. А я замість розуміння, теплих слів підтримки, нагримала…
Каліки… Моральні каліки… У безглуздій, шаленій гонитві за штампами і стандартами сучасного нездорового суспільства, втрачаємо найдорожче, що у нас є – власне здоров»я і здоров»я своїх дітей. Бо вони, затиснуті у лещата вимог і бажань, нав»язаних тим же суспільством, вчаться не жити, а виживати, часто втікаючи від проблем і обов»язків, вибираючи ціллю «красиве» життя, активно пропаговане з екранів телевізорів – «Живи на повну!»
А ми, сліпі й німі, бездумно купуємо їм квиток у життя, яскраво розмальований котроюсь із програм, що пишуться-переписуються для нас чиїмись «дбайливими» руками.́́
ID:
278756
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.09.2011 16:15:37
© дата внесення змiн: 05.09.2011 16:31:04
автор: Адель Станіславська
Вкажіть причину вашої скарги
|
