От так самій присісти на краю моста,
Коли вривається у душу дощ, як знак,
Що треба мріяти, коли шумить вода...
І просто вірити, що буде все не так.
Не плакати, не думати і не кричати!
Забути про усе й усіх... й летіти...
Ми вже давно навчилися мовчати –
У нас душа, як ті зів’ялі квіти...
Та сльози-сльози, як роса на скроні;
І біль, і холод, й пустота, як сніг...
Там, хтось до нас, прощався на пероні,
Хтось втратив все, а хтось усе зберіг.
І день як день, а ніч завжди самотня
З нудьги малює зорями по небу світло...
Здавалося б, вже відкривається безодня,
І в темноті усмішку ледь помітно...
Не втративши надії, ні віри, ні душі
Великими ковтками хапаєш за повітря...
І скільки б помилок не було у житті –
Збери усе до купи і відпусти за вітром...
