Вона сиділа в кафе за столиком, і по її щокам повільно котилися сльози. Складалося враження, що хтось не прийшов на зустріч. Перед нею на столі лежали книжка, телефон і чашка з чаєм. «Так, ситуація не з приємних: вона чекала його близько двох годин, встигла вже і книгу дочитати, а він надіслав смс «Вибач, я не прийду» або ще гірше «Можливо нам варто зустрічатися з іншими людьми?» Коли сам друкуєш таку фігню навіть на думку не спадає, як може реагувати на такі повідомлення людина, яка їх отримує. Спостерігати за цим не дуже приємно. Вона виглядає такою розчарованою. Але у свою чергу і такою цікавою.» Він мовчки сидів за три столика від неї і просто спостерігав. Вона відволікла його від думок, які він намагався вкласти у свою доповідь. Щось дивне зачепило його в ній. Вона ніби уособлювала у собі всю жіночу сутність, яку він прагнув зрозуміти.
Кафе не було поділено на зони для курців та некурців, тютюновий дим з сусіднього столика, ускладнював її дихання. Вона взяла книгу і поклала її у свою сумку, взяла в руки телефон і почала вставати, щоб вийти на свіже повітря, але тут її враз охопило почуття провалювання підлоги, мобільний випав з рук, вона схилилася на руку, присівши за стіл і намагалася опанувати свій стан. Але тут далася в знаки алергія.
Він помітивши приступи задухи, швидко кладучи лептоп до сумки, крикнув офіціантці «Принесіть склянку води, у дівчини астматичний напад». Схилившись на руку, вона зажала м’язи тіла, намагалася стримати кашель. Їй страшенно хотілося вийти на свіже повітря. Дихала вона з хрипом, серцебиття явно було підвищене. Він розумів, що їй потрібен доступ кисню, якого бракувало в кафе. Офіціантка прийшла зі склянкою води: «Можливо потрібно викликати швидку?» Він копирсався у її сумці. «Ні, не потрібно, я лікар. Я не знайшов у неї жодних ліків, які носять з собою астматики, тому скоріше за все, це просто бронхоспазм, причиною якого є тютюновий дим. Винесіть будь ласка стільчик на вулицю, їй потрібне свіже повітря».
За дві хвилини вона вже сиділа на вулиці і дихання прийшло в норму, він сидів поруч, тримав її за руку і рахував частоту пульсу. І тут почув тихий голос, ніби шепіт «Дякую». Він подивився в її сині як небо очі і просто відповів посмішкою «Будь ласка».
- Не думала, що в цьому світі є люди, які готові допомогти просто ось так на вулиці не знаючи людину,- вона дивилася на нього не зводячи погляду і навіть уваги не звернула на те, що він тримає її за руку.
- Ну, чому ж, звісно є такі люди і їх називають лікарі, - він посміхнувся.
- Дякую, лікарю, мені вже набагато краще.
- Я радий… -Пауза- Ти ж не астматик?
- Ні… Я алергик.
- Вибач, я там трішки порився у твоїй сумці, шукаючи щось на зразок альдецину. До речі, я Ден.
- Камілла.
Вона зупинила погляд на його руці, яка тримала її руку. Він це помітив:
- А… Я просто хотів прослідкувати твій пульс, - нарешті відпустив її руку.
- Ну і як?
- Як для закоханої, то він в нормі.
На її обличчі з’явилося здивування.
- Звідки ти взяв, що я закохана?
- Ну, помітив сльози на обличчі…
Вона почала сміятися, що у свою чергу, здивувало його.
- Не знала, що закоханість проявляється у вигляді сліз на обличчі.
- Ну… Ти… плакала…
- Так, але невже люди плачуть лише від нерозділеного кохання?
Вираз його обличчя свідчив про те, що він не знав, що відповісти, тому розповів свою версію:
- Просто дивно бачити дівчину самотню в кафе, яка плаче і дивиться на мобільний, от і виникла така думка.
- Люди бачать те, що хочуть бачити, - вона посміхнулася.
- То може повідаєш справжню причину.
- Я прихожу в кафе почитати. А деякі книги викликають у мене сльози.
Відповідь його вразила. Вона дивилася на нього і їй страшенно хотілося прочитати його думки саме в цю мить, бо обличчя його практично не зображувала ніяких емоцій.
Офіціантка вийшла з кафе «Вам вже добре?»
- Так, дякую.
- Можливо Вам принести води?
- Ні, дякую.
- Мені вже час, - Камілла подивилася на Дена. – Ще раз дякую. І вибач, що забрала твій час.
- Якщо ти дозволиш, я тебе проведу, щоб бути впевненим, що тобі дійсно краще.
- Дякую.
Повільним кроком вони пішли вдовж вулиці.
- А що це була за книга?
- Один з романів однієї не дуже відомої письменниці, про дівчину, яка здійснила свою мрію, але не мала ні друзів, ні кохання, ні сім’ї, бо здійснення мрії має свою ціну. Саме це мене і розчулило. Ніби моя історія.
- Хм... Я помилився.
- Ну, чому ж, можливо, ти правильно прочитав мої емоції. Просто не знав істинної причини сліз.
- А, …я зрозумів, ти одна з тих дівчат, які прагнуть незалежності і прагнуть кар’єрних висот?
- Щось таке… - Вона посміхнулася. – Але розумієш, «такі» дівчата прагнуть незалежності рівно до тих
пір, доки не зустрінуть того-самого чоловіка. До цього моменту вони стверджують, що "головне самореалізація", "я люблю свою роботу"… просто тому, що немає ще того, заради кого хочеться вчитися готувати і скуповувати всю найкрасивішу білизну світу.
- То… героїня цього роману так і не зустріла… того-самого чоловіка?
- Зустріла.
- Тоді… чому ти плакала?
- Тому що в житті все далеко інакше від книжкових романів і романтичних кінофільмів.
- Тут ти помиляєшся. В житті все набагато краще і природніше ніж в романах та фільмах. І я це тобі доведу… - він посміхнувся. – Але не сьогодні. Завтра!
Вона дивилася на нього і їй чомусь здавалося, що її життя поділилося на два відрізки: до і після знайомства з Деном.
- Можна я запишу твій мобільний?
- 0********, - диктуючи номер, вона полізла в сумку у пошуку телефону, але його там не було. – Ой, мабуть, мій мобільний залишився в кафе.
Він набрав її номер і на диво почув гудки, а потім «Алло». «Привіт, а у Вас часом не мобільний моєї подруги Камілли? Так, вона його там забула. Добре, я зайду за ним в найближчу годину. Дуже дякую».
- Виявляється порядні люди його знайшли і віддали адміністратору. – Він посміхнувся дивлячись їй в
очі.
- То, може, я його заберу?
- Для надійності краще я. Буде привід для зустрічі. Хіба не такі моменти у банальних романах і кінофільмах?
Вона мовчки дивилася на нього і їй так хотілося сказати «Не знаю», але емоції щастя її переповнювали на стільки, що здавалося вони розуміли один одного просто обмінюючись поглядами якісь долі секунд.
- Ну, так як ти без мобільного, то давай зустрінемося в міському парку завтра о пів на четверту. Я, як твій лікар, прописую тобі тривалі прогулянки на свіжому повітрі.
- Я не можу сперечатися з лікарем… До зустрічі.
ID:
271728
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.07.2011 23:36:42
© дата внесення змiн: 23.07.2011 23:36:42
автор: Tery Presly
Вкажіть причину вашої скарги
|
