В давно забутих словах ще тліє
нами сотворене дитя.
Воно не вміє говорити,
стомилося чекати й слухати
шум із порожнечі
нашого нового дня.
Коли прийде дня нього новий день?
Коли отримаю я право вірити?
Коли отримаю я волю думати?
Коли воно візьме у мене тіло?
Коли благатимуть його у мене
вищі сили?
Це гра. Це дивна гра. Складається
не розв’язаний пазил з кожного
нового рваного шматка рядка.
Не вистачає кисню, я тону.
Воно посміхається і кличе мене
за собою.
Книга розгорнута, спокій десь поряд
я відчуваю.
Я рву в собі петлю сподівань,
знову намагаючись ковтнути
гаряче лезо вічності;
Вона давно не мріє про мене,
бо я залишився народженим в собі.
Та я сподіваюсь і щиро вірю:
Прийде та мить, коли горітиме
у вічності душа,
і холод відпустить тіло.
Я піду за нею навіки у небуття.
Це гра. Це дивна гра. Складається
не розв’заний пазил з кожного
нового рваного шматка рядка.
Я тону. Не вистачає кисню,
воно посміхається і кличе
мене за собою,
а ми з тобою поряд граємо у гру
вигадану тобою.
Ти бажаєш мені спокою –
Я бажаю собі лезо ножа;
Я ловлю ці рухи повітря знову і знов
і пускаю постріл у тім’я майбутнього.
Мені не зрозуміти,
коли краще відразу закінчити
хід.
Воно кличе мене за собою,
я змушений іти.
Це гра. Це дивна гра. Де ми
з тобою?
Я змушений іти.
