Він ніжно рвав їй серце,
кажучи, що він її кохає.
Він пестив її руки січкарнею думок.
Він весело мовчав,
щоб їй не було сумно,
та все даремно... Серед живих
ніколи більше вже не зустрічав.
Ці спогади вривались в його
зморшки на чолі:
пропалені й сотворені від сонця,
він кожен день
їх потом й кров’ю поливав.
Але не знав й не буде знати,
її нема. Це все ілюзія пуста...
Мара закралась в небосхил його душі,
і ржаві ланцюги униз...
у саме пекло потягли!
На вічний спокій і спочин
згадав її ім’я,
і зник....
