Та істота лиш тінь із минулого, збляклого міста,
Із розчахнутих навстіж прокурених вулиць старих,
У сукенці з дощу, і волоссям з осіннього листя,
З часових перехресть, що позначені сотнею віх.
Її тінь, із веснянками, вранішню каву варила,
І в туребці торішні шукала в клітинку листки,
Малювала ілюзій тонкі з павутинок вітрила,
Будувала із диму примарні у мрію містки.
Хто вона? Лиш луна, лише збій генетичного коду,
Тих, чи тої, земної, з реальних жагучих торкань,
І вона в сновидіння ступила, не знаючи броду,
Віддаючись велінню умовно-безумних бажань.
Перехожий, зустрівшись із нею на розі, не знає,-
Що в кишеньку ховає назбраний зоряний пил,
Так безглуздо по місту опівночі просто гуляє,
А душа? В неї є… То ж не рви тих найтонших фібрил.
"Із розчахнутих навстіж прокурених вулиць чужих,
У сукенці з дощу, і волоссям з осіннього листя" вишукана чуттєвість...але потім жага пізань штовхає в інший вимір...на нерві, на емоції... тонкий перехід з одного світу в інший..."Як позбутись тепер отої скаженої тіні?
Абстрактно–статева, таким ні в пекло, ні в рай,"...твір сподобався...
Лана Сянська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ОГО!!!!!!!!!!!Ми, справді, несемо відповідальність перед тими, кого приручили, а після вашого вірша хочеться, ще продовжити - створили, нафантомили, вимріяли.Новий вимір
Лана Сянська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Просто Ви давно не заходили, мабуть.
