Людина в масці. Театр однієї особи____Сцена IІІ. Суспільство ***
***
Людина в масці сидить у своєму кутку, заглиблена у власну біду й ображена театральними жителями. Їй здається, що вона нікому не потрібна. Її вдруге відкинули. Їй боляче. Вона не знає, що робити.
Через деякий час вона починає шепотіти.
Людина в масці:
– Ідіть геть усі від мене. Ви мені не потрібні. Я буду сам. Я розчинюсь в Темряві й ніхто цього не помітить. Невже так треба? В чому сенс існування в цьому світі? Прижити ціле життя і безцільно померти? Так, щоб жодного сліду не лишилось? Ну ні, вибачайте, але я добровільно піду з такого світу. І не відговорюйте. Краще сказали би просто – “Прощай”. Але ні, ви далі мовчите… Мовчіть.
Так далі продовжується. В один момент Людина в масці помічає відразу за кулісами вішалку. Це старий обтертий предмет з кількома обламаними вішачками, надбитою ніжкою та без ознак потрібності. Очевидно, її хтось просто забув у тіні на краю сцени, де вона давно вже й стоїть.
Людина в масці до Вішалки:
– Ти також нікому не потрібна, так? Вони і тебе викинули, наче непотріб якийсь? Ось. Такі вже правила, що ми можемо зробити? Доки ти цікавий і потрібний – залишайся, а коли ти старієш і набридаєш – шлях тобі на смітник. Всі такі. Абсолютно. Саме тому ми з тобою опинилися тут, в жалюгідній тіні. В цій пародії на тінь.
– Чуєш, Стара Вішалко? Ми могли би піти разом? Чи у тебе є інший варіант?..
– Але й справді, що ж я городжу, не знаючи як піти й куди?… Я невіглас та неук. Я дилетант… Стривай, але ти!... Тобі вже, судячи по всьому, не один десяток літ. Ти бачила всіляке у цьому житті. Може, ти знаєш, що робити? На твоєму боці досвід! Тим більше, що ти мала б розуміти мене, адже тебе теж відкинуло це жорстоке суспільство! Ти мала б знати!
Людина в масці піднімається й наближається до вішалки.
Людина в масці:
– Стара Вішалко! Ти, о мудра жителько театру, підкажи, що мені робити?! Я в безвиході, моє життя на рівні краху. Як вийти з цього стану? Освіти мені, будь-ласка, якийсь шлях, що приведе мене до щастя. Та хоча б вузеньку стежину! Я не боюсь труднощів! Та я боюсь глухих кутів. Мені потрібен простір, щоб дихати, а тут надто багато пилюки. Виведи мене звідси до кращого життя, Вішалко, і я тобі віддячу, обіцяю!!! Ми разом здобудемо нову свободу та полегшення від усіх Тих! У нас ще все може бути попереду! Тільки покажи, куди рухатися.
– Чого ти від мене чекаєш? Я стану твоїм відданим учнем! Ти побачиш – я швидко все засвоюю і без зволікань слухаю все, чому ти будеш мене вчити! Я схиляюсь перед твоїм досвідом.
Людина в масці стає на коліна і схиляє голову.
Людина в масці:
– Я чекаю твого благословення!
У залі не відбувається жодних змін. Чергове очікування.
Людина в масці:
– Що? Чого ще не вистачає? Чого від мене треба?...
– Чи ти не хочеш мене приймати в учні? Чому? Я чимось не підходжу?
– Я тебе не розчарую! Чи ти просто не бажаєш бути учителем? Але ти навчиш мене, і ми вдвох зможемо звідси вибратись! А я окуплю твої очікування. Я навіть згоден на будь-які умови!
– Чи ти просто не хочеш іти? Я правильно зрозумів? Тобі тут добре? Не може такого бути! Так?
– То навчи мене хоч, а сама залишайся…
Людина в масці встає й обтрушується.
Людина в масці:
– Ти мовчиш, так? От така ти є, стара й черства. Ти так довго живеш, що й забула, що життя може приносити й задоволення. Ти уже не хочеш нічого, тільки спокою й відведеної тобі тіні під кулісами. Але чому ти не приймаєш мене?... Бо я тобі не потрібен. Я ніхто. Ти стала такою самою, як і решта суспільства! Або ж такою і була. Я не знайду у тебе допомоги.
Людина в масці повертається на сцену.
Людина в масці:
– Очевидно, вчитель мені не допоможе.. Жоден. Я повинен сам знайти свій шлях. Адже тільки у постійних пошуках і помилках криється справжній шлях до визволення. А кожен вчитель, будь він старий чи молодий, мудрий чи дурний, підвладний суспільству чи ні є вже в корені підданий його впливу. Кожен вчитель чи будь-яка особистість є в принципі суспільством сама по собі. Тому дійти до мого звільнення я маю сам. І ніхто сторонній не має нав’язувати мені сторонні шляхи…
– Йду далі…