У чорного більш немає відтінків. У відсутності емоцій більш немає радості. У страху більш немає сміливості. У ній більш немає його.
Все закінчилося так і не розпочавшись. Мелодія обірвалася, так і не знайшовши кінця. Все спинилося, підкорившись невидимому світлофору безвісті.
Вони були такими схожими, вони були елементами однієї речовини, частинками одного світу. Хоча ні, вони не були ні частинками, ні половинками, ні шматочками одного цілого, вони були самодовершиними організмами з дивною душею. Він носив довге чорне пальто, а шию обмотував помаранчевий шарф, а вона одягала довгий чорний плащ, мотаючи на шию сіру шаль. Його погляд обпікав, був повним усіх таємниць всесвіту, та водночас був пустим і легким, як весняний вітер. Її погляд приковував його увагу, магнетичними струнами проносився тілом і зачаровував. Вона пила його голос, він п’янив її молоду душу. Звуки її слів лікували його серце, він знав напам’ять усі мелодії тих уст. Це була не дружба, і не кохання, це була не ворожнеча і не кровна спорідненість, це було щось значно більше ніж усі на світі почуття. Він був захисником її реальності, а вона стояла на сторожі його мрій. Такі схожі але такі різні, такі сильні, але такі слабкі. Вони були дивним дуетом: ненавиділи одне одного, а жити в розлуці не могли. Були…. Це дивне і колюче слову були. Воно отруювало її думки, воно боліло в її слабкій душі і кричало в її сильному серці. Раніше було звичним, але звичному немає місця у сучасному світі. Її звичне зникло, хоча скоріше повернулося, тоді, коли зник він. Так, так вона теж знала закони фізики: нічого не береться нізвідки і не зникає безслідно, тільки от доля фізики не знала. І він зник, всупереч усім правилам і логіці, бажанням і мріям, реальності і фантастиці, просто зник з її життя. А вона не вірила. Не хотіла вірити. Він був її повітрям, тому тепер вона не дихала. Він був її словами, тому тепер вона мовчала. Він був її усмішкою, тому тепер вона плакала. Він був її шляхом, тому тепер вона стояла. Та вона не була слабкою, вона не вірила в любов і дружбу, в щастя і горе, вона не любила романів і жила реальністю, але долі начхати не лише на фізику, вона знехтувала й її переконаннями. Вона підкорила собі безкомпромісну леді 21 століття, схилила, але не зламала її раціо, посиливши у душу емоціо. І їй марився він. Вона й досі не любила його, та відчувала щось більше, тому шукала той гарячий, як лід, погляд у натовпі, струшувала пил із мрій і шукала його там, під товщами бруду забутої казки. Не сила було терпіти розлуку, як не сила жити без кисню. Він зник з її життя, а вона поселила його у сни. Можливо, його і справді не існує? Можливо, це було марення, сон чи видіння? Можливо, жорстокий жарт долі? Все можливо, адже немає нічого неможливого. Раніше він захищав її реальність, а тепер стоїть на сторожі мрій, коли вона оберігає його від дійсності. Можливо, колись їq знову примариться він, а може він повернеться….
гг...так гарно, невимушено.....я не сміюсь, я посміхаюсь з останнього рядочка, дуже гарно.....образність у тебе як завжди на високому рівні.....і чому б я мала сміятись??......і коли ти так сказала, я так і думала, що це щось буде про кохання)))...дуже гарно, молодчинка, цікавить лиш те, що тебе спонукнуло до написання саме такого твору....
Сонячний Янгол відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
