Я надламую вечір тобі, як надламують хліб для причастя.
Не дозволь цьому слову упасти, наче гріш, у колодязь блукань:
я не хочу сюди повертатись. Цю нестерпно оголену грань
поміж нас вже ніхто не боронить. Оце є те загадане щастя.
Дріб, дрібніший дрібної ряски, - день, розкришений птахам в долоні.
Я боротись не вмію з безсонням і палити не вмію мости.
Відпускаю безпечно – лети, шлях угору безмежно простий.
Стелить сутінь чорнильні сліди по шовково тонкому осонню.
Там, де тільки відлуння громів, де скрутились доріг ембріони,
пише хтось неминуче-червоні ієрогліфи всіх молитов.
Ти хіба не туди завжди йшов? До цієї основи основ,
до мембрани усіх голосів, що течуть у німі мегафони?
Тож мовчи, причащайся – й мовчи. Просто всотуй це тепле минання,
ці краплини на денці прощальні у горнятку тремкої руки.
Світ давно вже живе навпаки, він такий неминуче стрімкий,
мов прокинувся вранці востаннє.
.... зачипило за живе...
