Крізь запилене вікно автобуса гарячим золотом вливається сонячне проміння і, вже трохи потьмянілим, але від того не менш теплим, падає мені в долоні. Гріюся. Гул двигуна пускаю повз вуха, і кожною клітинкою вбираю золото сонця, п’ю його з пригорщі. А бруд лишається на вікні.
Я нітрохи не ображаюся на власника автобуса за брудні вікна: він зайнятий — він везе мене додому. А бруд брудом, його змиє дощ. Не знаю лиш, коли він буде. Хтозна, може нескоро, літо цього року посушливе. Багато сонця, але й пилюки багато.
Якісь дітлахи написали ззаду на автобусі: ”Помий мене!” Цікаво, водій побачить? Він же зайнятий — він везе мене додому…
Гріюся. Не слухаю шум двигуна і буденні балачки інших пасажирів. Гріюся.
На вітровому склі висить вервечка. Прикраса чи „громовідвід”? Хтозна…
Цікаво виходить: люди чомусь вважають, що символи, обереги діють самі по собі. І вірять в це сліпо, без розуміння…
…Крізь запилене вітрове скло гарячим золотом вливається сонячне проміння і, вже трохи потьмянілим, але від того не менш яскравим (каламбур!) падає на вервечку…