– Я, мабуть, заберу звідси ці квіти.
Вона підійшла до старезного вікна. Волокна дерев’яної рами покрутило від віку і вологи, і зараз рама радше просто тримала скло, ніж захищала від холоду. Стара ледь здригнулась, відчувши морозне повітря на шкірі. Взяла в руки вазу з чимось, що, вочевидь, колись було квітами. Візерунок із тріщин на темно-коричневій вазі акуратно перейшов у покручений візерунок вен на її сірих-сірих руках. Вона обійняла долонями холодну вазу так чіпко, як колись обіймала чашку з гарячим чаєм. Так, вчепившись у цей холодний шмат порцеляни, вона і застигла біля вікна. Крізь шибку, скрупульозно розмальовану морозом, все-ж було видно центральну вулицю міста.
Якась огрядна жінка відтягувала маленького хлопчика від великої кучугури брудного снігу.
З десятеро чоловіків товкмачились біля грузовика, що загруз у снігу на розі, поряд з продуктовим. За тим рогом вона ховалась від батьківських очей класу так із сьомого – там вона прощалась з хлопцями. А в цьому продуктовому вона завжди купувала двісті грамів ірисок і продавщиця завжди не могла їй дати п’ятнадцять копійок решти. Сама вулиця була тихою. Хоч і центральна, вона завжди була окутана недільним спокоєм і порядком – мабуть, тому, що починалась церквою.
Заглибитись ще у якісь спогади не дозволяла метушня на вулиці. Покалічений зір вже підводив, але по клункам, що їх люди ледве тягли, вона здогадалась, що то, мабуть, різдвяні свята. Колись, на Різдво, їй освідчились. Сніжинки тоді обліпили її вії, а від теплих, солоних сліз пекло обличчя. Треміт тіла годі було припинити, а руки були чи не холодніші, ніж зараз.
– Зараз, зараз заберу вас звідси.
Через кілька днів її знайдуть. Жінка, що знімає показники газового лічильника і сусід, який ніколи й не знав, що поруч живе ще хтось. Чужі, зовсім чужі руки перекладатимуть її тіло на ліжко і топтатимуть темно-коричневу порцеляну біля старезного вікна.
