(Вірш не має нічого спільного
з темою про Марусю Чурай)
Чому похилилася в лузі калина?
Бо вітер шалений їй гілку зламав.
Чому зажурилася красна дівчи́на?
Бо безвісти милий в поході пропав…
Весна чарівна принесла в Україну
Садів квітування і шелест гаїв.
А Гриць і Маруся в погожу годину
Щовечора слухали спів солов’їв.
І довго дивились на зорі вечірні
Козак і козачка, два юні серця,
Любились-кохались так ніжно і вірно,-
На осінь збиралися йти до вінця…
Тоді Україна спокою не знала,
Весь час стереглася від злих кримчаків.
Прийшла лиха звістка: татарська навала!
І гетьман до війська збирав козаків.
«Прощай, моя любко! Дасть Бог, я вернуся.
Як осінь настане, готуй рушники!»
Ридаючи, бігла за Грицем Маруся,
Поки́ не впустила стреме́но з руки…
Три роки минуло – ніякого слуху, -
Маруся чекала і сльози лила.
Та якось весною, зібравшись із духом,
Шукати ворожку в Черкаси пішла.
Циганка – ворожка розкинула карти
І каже Марусі: «Тяжкий його шлях,
Живий твій коханий, та ждати не варто,
Бо він у неволі тепер в кайданах.
Він втратив свідомість від лютої рани, -
Татарин поранив ударом стріли.
Його пов’язали, забили в кайдани
І в рабство за гроші навік віддали.
За хліб і за воду раби веслували, -
Робота до скону під стогін і плач,
А щоб не заснули, скоріш працювали,
По спинах гуляв канчуком наглядач.
Я бачу: сидить він, прикутий до борту,
А поруч прикуті гребці в два ряди,
Галера на веслах прямує до порту,
Де повні товарів заморських склади».
Зомліла нещасна дівчи́на від болю,
Почувши ворожки пророчі слова.
Вернулась до рідної хати поволі
І стала відтоді немов нежива.
Невдовзі померла кохана матуся,
Бо як пережити нестатки й біду.
Зосталась одною дівчина Маруся,
Мов квітка засохла в осіннім саду.
Вона уже знала, що щастя не буде,
Від горя і туги змарніла краса.
Померла Маруся і бачили люди,
Що сивою стала дівоча коса.
Її поховали в саду, де калина
Розкинула віти пахучі свої,
Щоб чула Маруся, козацька дівчи́на,
Як тьохкають пісню дзвінку солов’ї.
Щороку весною квітує калина,
В журбі на могилу схиляє свій цвіт,
Вчувається ніби, десь плаче дівчи́на, -
Комусь посилає останній привіт…
«Ой, Грицю мій милий, мій соколе ясний!
Де ти, мій коханий, мерщій відгукнись!»
Така моя пісня про долю нещасну,
Як ніжно і вірно кохали колись.
09.01.2011.
Я не зрозуміла Євгена Юхницю. Як може бути не сучасним твір про справжнє кохання, вірність, про страждання нашого народу. Звичайно, зараз наш інфопростір заполонили жорстокість, секс і т.д. А потім дивуємося. Звідки наші діти такі цинічні? Мені дуже сподобалось. Можливо тому, що я стара жінка.
Може й так...Та доносити б -сприйнятливими засобами на мові хоча б сучасників, не кажемо вже за мову майбутній. Але, може, Ви й праві, кожний робить - що може!
Микола Верещака відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дітям, можливо, і не цікаво, але, що поробиш - такі часи настали... Проте завжди знайдуться люди, яким будуть цікаві такі теми, хай хоч їх і не багато... Краще писати такі твори, ніж ту нісенітницю, яка ллється зараз з екранів, попсової сцени і яку сліпо глотають маси...
Микола Верещака відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Написано може й майстерно, та чи цікаві ці теми зараз нашим дітям і онукам. А щоб цікаві стали - треба з ними - світ вивчати годинами і роками. Ви ж не купуєте у крамниці портянки, а йдете у лавку за непромоклими шкіряними черевиками останніх поколінь і розробок.І дітям намагаетеся подарувати мобілку і і-под, а не весло і до криниці відро(Маю надію - пояснив...)
Микола Верещака відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Євгене, але ж наш сайт не для дітей, а скорше для їх
батьків, щоб донесли дітям наше минуле, бо без нього
не буде майбутнього. Дякую за коментар!