Мої натюрморти із стін знімаю,
Ховаю подалі від свого ока,
Нехай не нагадують про тебе.
Ось у глечику білі піони,
А за фіранкою синьо, ніч ...
Розсипані яблука червонобокі,
Була субота...
Горнятко твоє блакитне,
Кава у ньому чорна, стала холодною,
У попельничці - скорчене тільце
Сигарети ...
Тоді не допив кави, пішов...
І більше не було натюрмортів,
Закінчились фарби, спалила пензлі,
Натюрморти несу на горище.
Стіни голі, пусто,
Зате - спокійно, ніби не було
Півоній, яблук, кави, тебе...
Твій портрет малюю тепер,
Чорню темперою,
Як все, начисто.
Не знаю, маю ще трохи паперу,
Білого.
Може прийдеш?
Хоча… Навіщо?
Лана Сянська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі за візит та оцінку. І Вам, Андрію, - натхнення. Нових пейзажів, натюрмортів... І щоб ніколи не доводилося їх ховати на горищі. Нехай живуть!
З повагою, Лана.