Я застудила себе раптовістю першого снігу,
Я голою вийшла на вулицю рози вітрів,
Сховавши в судомній долоні штилет для калігул,
Перестрибнула чорний, мені приготований рів.
Я бігла по кризі, ріжучи ноги, і знову злітала,
Голос губила та душею кричала слова,
Дісташись до хмар, я дощем грозовим упала
На трави, забувши, що це, таки певно,- земля.
Я не пила роси, лиш ковтала солодкі тумани,
Божевіллям своїм, заплативши за миті утіх,
Я боялась посух і пірнала у глиб океану,
Накладаючи руки на себе, забувши про гріх…
Я спалю календар, тепер він мені не потрібен,
Я знаю без нього, що після неділі – четвер,
Сорокові ліки свої приготує мені Абу Ібн,
А воскресить мене Той, хто сам не помер.
Я мерзлими пальцями буду цей сніг розгортати,
А душу свою відпущу, туди, - де зимує твоя,
І хукати в землю, і тілом у неї вростати,
Лиш не вір, що повернень нема з небуття…