...не чекаю відповіді, головне,щоб мене почули! (с)
1.
Змушуй мене жити щоранку.
Я навмисне розсипаю цукор по всій кімнаті, щоб підлога була солодкою і тримала мене міцніше. Сьогодні знов не хочеться йти знайомою стежкою, не хочеться рахувати кроки до зупинки, не хочеться відповідати на ряд повідомлень, просто не хочеться…
Дивно спостерігати за собою, ніби я кілька хвилин тому знайшла себе іншу – ту, котрій не треба поспішати на пари і обіймати тих, кого не хочеться. Обійми звичайно забезпечують ковток чужої і свіжої сили, але вона мені не потрібна. А що мені потрібно? Я ж чітко розумію власні потреби, але цураюсь їх, ніби цураюсь себе справжньої, як і всі інші.
Так, я така ж як і всі інші…Віриш в це? А краще б не вірив…
Ранок втомився і перетворився у вечір. Ще один день просто так. Нічого не хочеться і від цього гидко. Закутаюсь в шарф і піду шукати себе вільну (як добре, що я не боюсь темряви і пустих вулиць, інакше б довелось стовбичити біля вікна і чекати чогось.).
Тобі солодких снів, а мої пошуки починаються!
2.
Привіт.
Вибач за тривожний сон, бо я справді вірила, що старий дах ховає щось необхідне. Я майже всю ніч витратила на ті пошуки і маю намір тобі про них розповісти.
Спочатку я повільно крокувала вулицею,де колись ліхтарі були схожими на небесні світила і заглядала в чужі вікна ( надія змушує мене робити всілякі дурниці),але все було даремно. Потім чомусь згадалась «Цифалея» Кортасара і хтось чужий мене обійняв. Обернувшись,побачила свого дурника, який йшов з чергової вечірки і готував чергові пласкі жарти. (Цікава закономірність- коли згадую щось з Кортасара, одразу мій дурник дає про себе знати- дзвінками,повідомленнями чи холодними руками,як от зараз).
Я робила вигляд,що уважно слухаю анекдоти, хоча вслухалась насправді у гавкіт собак. Нарешті ми з ним дістались старої будівлі і вилізли на дах,але там не було нічого. Віриш,я торкалась кожної цеглини з надією, перебирала принесені камінці, освічувала ліхтарем підлогу і пальцями нишпорила у розбитому склі – все марно.
Здригнулась від телефонного гуркіту і усвідомила, що за дві години я повинна була б йти на пари. Повинна була б, але не піду, бо хочу отримати сон з срібними дзвіночками.
Пошуки лише почались і я дякую тобі за те,що зараз твої очі бігають по моїм запискам і ти мене хочеш зрозуміти. Я тебе люблю,але не тією любов 'ю,якою ти намагаєшся любити мене…Це щось інше, більш невидиме,але від того і більш щиріше.
Йду за дзвіночками.
Доброго тобі ранку!
3.
Вітаю з новим днем!
Прошу не сердитись, що зникла раптово, а порадіти за мене. Я ще не знайшла того, що край необхідне, але ця ніч стала найважливішою, розумієш?
Підлога мене не тримає,хочеться літати. Так солодко і крапля валеріани, наче твоя присутність в кімнаті. Я загубила браслет вночі, а вранці побачила його на ручці маленької дівчинки з бантиками, уявляєш? Вона здалась мені щасливою і бантики її були схожі на заплутані клубочки моїх думок- все як бажалось.
Я мабуть набридла тобі з своїми нудними розповідями про пошук, але потерпи ще трохи.
Я шукала….шукаю і буду шукати…завжди.
Шукати тебе не на вулицях ворожого міста, а глибоко в серці, де будеш лише ти. Буду шукати себе у твоїх словах ( шкода, що не проникну в думки ), в очах і в снах нетривких. Щось таке знайоме, правда? Хтось комусь колись вже таке писав,так? Але чи хтось колись відчував,блукав і божеволів? Можливо, але наше божевілля все одно інакше – НАШЕ…
Пошуки тривають…
Я гортатиму сторінки, а ти будеш жити на них і грітись теплом мого подиху…
Скільки ж ще дахів і скільки мовчань буде…а записки про пошуки не повторяться.
Будь справжнім і я завжди повертатимусь…
Вдалого дня!
Відверті записки вийшли. Чіпляють
