03.05. 2010 р.
Знаєш, як це – засинати не тому що хочеться спати, а тому що так пройде ще кілька годин. Рана в серці трошки затягнеться. А ще є надія на твій дзвінок. Яка зникає з наближенням вечора. Вікно. Свідок мук. Хоча… це ж вигадка. Це все через дощ. Між нами тільки мрія. І відстань. Відстань в три слова. А може й ні. Може просто відстань в дин поцілунок. Або в один дотик рук. А може і нема ніякої відстані і ніколи не було. Це ж стандартно, спихати всі свої проблеми на когось.
Стрибок в небо. Лечу. Завмирає щось десь в глибині душі. Як тут легко… тут можна дихати. І не треба мріяти. Просто існувати… ні! Я так не можу. Виборсуюсь з неба, падаю на землю, притискаюсь до неї. Моє! Не віддам. Не хочу жити без мрії. Надія всерівно залишиться у мене. Ніколи її не втрачу. Нехай болить. Хай стікає кров’ю. всерівно живу.
І ти.
Теж живеш.
Може подзвониш? Ні. Стримуюсь і зашиваю в серце ще один уламок мрії. А було так легко… існувати. Просто існувати. Не можу. Всерівно впаду на землю. Бо не можу без тебе. Не ламай мені крила. Бо одного разу не повернусь. А існувати окремо – не має змісту. Зовсім не має…
Одного разу ти
Заглянеш в мої усміхнені
Очі
І
Заплачеш…