Україно моя калинова!
Скільки лиха народ твій зазнав,
Поки вітер святої обнови
На просторах твоїх загуляв.
Скільки раз вороги ненаситно
Зазіхали на землю твою.
І ти волю свою непохитно
Боронила в смертельнім бою.
Про незламність твою і відвагу
По всім світі розносився слух,
Джерелом тої сили й наснаги
Був козацької вольниці дух.
Він гойдався в колисці вербовій
Під зажурливий матері спів,
І зростав у добрі і любові
Вільний син українських степів.
Хмільний вітер із Дикого поля,
Терпкі запахи росяних трав
І палке поривання до волі
З молоком материнським вбирав.
Недарма молодим козачатам –
Здавна звичаї ці повелись –
Батько й мати справляли спочатку
Коня доброго, шаблю і спис.
І міцніли козацькії лави,
Гартувались, як сталь, у вогні.
Дух козацької волі і слави
Підіймав наш народ до борні.
Крізь століття зневаги й сваволі,
Через терни страждань і біди
Ясна зірка жаданої волі
Україні світила завжди.
І здійснилася мрія народу:
На початку новітніх століть
Україна, здобувши свободу,
Як держава могутня стоїть!
10.01.07.
Вірш гарний, патріотичний, але скоріше з жанру утопії...Яка там могутня держава, воля, свобода! Треба знову виймати шаблі,списи, коси, вила і йти на Майдан!
Микола Верещака відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вірш написаний 4 роки назад. Тоді так думалось і
надіялось.
Вірш гарний, але "могутня держава"... Сумніваюся.Доки люди не зміняться, не навчаться не ставити свої інтереси вище всього і перестануть прислуговуватися приказкою "моя хата скраю - нічого не знаю" могутньої держави у нас не буде.
Гарно. Влучно. Змістовно.
Хоча сучасникам є над чим замислитись...
Микола Верещака відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі, Тетяно! Мені й самому подобається, особливо
образ вербової колиски. Пам"ятаю, на горищі хати
довго зберігалась моя плетена з лози колиска, в ній
мати ховала від мишей кукурудзяні качани, підвісивши на
бантині. Гай, гай... Пробачте, захопився.