Такі вже долі різні. Океан.
Іди собі спокійно. Не тривожся.
Я промайную час. Хай кров із ран
стікатиме на кров ікон безбожно...
Побудь ще хвильку. Встигнеш відійти.
Назавше скажеш: “Залишайся, любий”.
Я буду жити, вже пробач... А ти,
із іншим помандруєш в човні шлюбу.
Я не боюсь ні смерти, ні себе.
Самотньо шал переливаю в образ.
Не Дон Жуан, не лицар Беранже,
звичайний учень-мученик. Я — кобра.
Тебе я проведу... Там, де поріг,
І все. Не далі. Так нам буде краще.
Ти хочеш жити з ним, я в німоті
порину в себе, вип’ю чаю натще.
Пробач. Так вийшло. Ми хотіли так.
Два полюси самотнього причастя.
Коли немає болю і образ,
тоді лишається отрутне щастя.
Тебе я до порогу проведу.
Лишайся з ним. І будь навік щаслива.
Я не знайду химер і не впаду
із ними в прірву спаленого виру.
Не проклинай, не треба, — це життя.
Пробач і перекинь крізь перелази.
Десь очерет про нас в зірок пита...
Натомість — мовчазні і чорні фрази...
Бувай. Не можу далі. Я не той...
Не винесу самотності без дому.
Тут оберегів камарилья. Зойк
світанку ніжності і плинність рому.
Пробач і зникни... Щастя! — Ось! Бери!!!
І не вертай. Не требоньки чужого.
Спали листи, світлини і збери
з них попіл. І виліплюй образ Бога.
