Все. Досить. Сьогодні нової дози не буде. Вона так вирішила. Був ранок. Сонячне проміння продиралось до квартири і вселяло віру в краще. Хай це буде перший день справжнього життя. Вона пішла на кухню і заварила собі кави. Згодом увімкнула улюблену музику і зайнялась прибиранням. Генеральним прибиранням свого існування. Вона увімкнула комп’ютер. Отже, почали. «Повикидати» його з друзів у всіх соціальних мережах, постирати всі свої коментарі на його тексти і фото, знищити власні солодкаві вірші на тему кохання. Є! Їй, навіть, не страшно, їй зовсім не боляче. Лиш не зупинятись. Тепер телефон. До біса два його номери сотового, витерти світлини з ним, знищити мелодії, що нагадують про нього. Нічого не буде. Нічого нема. Далі. Ще не все. Зірвати його малюнки з власних стін, викинути всі маленькі дрібнички, що чіплятимуть серце, можна, заодно, і пилюку в кімнаті витерти. Але це так, якщо руки дійдуть. Продовжувати, тільки не зупинятись. Заховати книгу їхнього улюбленого автора, закинути всі видання з щирими, гарними текстами у дальню шухляду, туди ж підуть і всі речі його улюбленого кольору! І ще пам’ятати: нової дози більш не буде. Нової дози не буде! Половина дня позаду. Тепер здається все. Навколо лише її речі, лише її аромати… Раптом її почало дико трусити, сонце заховалось. Страшно, боляче ,нестерпно. А, можливо, ще разочок. Можливо ще трошечки. Зовсім. Бо все нецікаво, погано, ніяк. Вона не сильна, чорт забирай. Кого дурити? Вона не переживе. ЇЇ ламає. Трясе. Вона знала, як це зветься. Вона не переживе. Хоч би малесеньку дозу. Крихітну. Зовсім крихітну дозу НАДІЇ. Надії на те, що він буде поряд з нею, вдивлятиметься їй в очі і бачитиме там своє щастя. Дозу надії на те, що вони все таки видеруться в гори і вона покаже йому інший світ. Надії на те, що все в її руках. Але всі дороги знищено. Його голос вже не вселить віру і його лист вже не навчить мріяти. Все викинуто, все спалено, все заблоковано.
«Доброго дня, шановні. У нашому клубі сьогодні з’явився новий учасник. Привітаймо її.»- вона чує той голос десь далеко, проте добре знає,що новий учасник- то саме вона. Рвучко піднімається і тихо промовляє: «Новенька-це я. Доброго дня. Я- надієман. Живу без надії уже два тижні і п’ять днів. Мені ще зовсім погано, я не сплю ночами і мене часто ламає. Я прийшла до клубу, бо більш не можу сидіти в чотирьох стінах і розмовляти сама з собою. Проте, я це переживу, пройду, забуду. Я ж сильна,сильна…» -її голос зірвався. Вона повернула голову до стіни і прошепотіла: « А ти ніколи не знатимеш, як це. Бо надія вбиває. А, ти ,навіть, ніколи не знатимеш, як це!» І по всій кімнатці клубу прокотився глибокий розпачливий плач.
ID:
207128
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.08.2010 17:24:47
© дата внесення змiн: 21.08.2010 17:24:47
автор: Крапля неба
Вкажіть причину вашої скарги
|
