... Холод огортав стіни самотньої кімнати, у якій лише ти, пачка цигарок на підлозі і декілька списаних аркушів паперу. Через відчинене вікно вривався вітер, недбало гладив твоє волосся і роздував папір до найдальших кутків кімнати//планети//. Білі стіни були якимось різким контрастом, що ніяк не вписувався у твій внутрішній світ. Що й казати - самотність, якою всіх так лякають, стала твоєю... ТВОЄЮ! Ти відчувала її кінчиками своїх худих пальців і холодних вух, рогівкою сірих очей. Щоразу, отак лежачи на підлозі, недбало розкинувши все найцінніше, ти думала про неї... Здавалось, лише вона знає найпотаємніші вулички твоїх думок, твого тіла. Її близкість обернено пропорційна кількості викурених цигарок - вона ж бо ненавидить тютюновий дим! А ти наївна, кохаєш її, віддаєш їй усю себе, до найменшої клітинки. Ти простягаєш до неї свої руки, а вона лише зневажливо кидає на тебе погляди. Ти слабка. Ти не для її егоїзму. Такі, як вона, не хочуть, щоб по їхніх ногах розмазували сльози... Твоє кохання для неї - дитяча забавка. Ти ж цілком віддаєшся солодким стражданням, на які вона тебе прирікає. Кожне пусте слово, так байдуже кинуте у твій бік, - немов якась життєдайна сила для твого божевільного почуття. Ти кохаєш самотність//о так, ти кохаєш Самотність!//усім своїм нещасним єством, яке лише ніжно зривається до неї від кожного найменшого звуку...
- Тобі не здається, що сьогодні занадто холодно?
- Ні, це вітер...він відчинив вікно...
|27.07.2010|
