Вже була пізня осінь. Іриней їхав до батьків, що жили за містом. Він їхав поговорити з ними про свої плани. Це була не телефонна розмова, та й вдома він вже давно не був. Ранок був холодним і сонячним. Листопад. Маршрутка, як завжди переповнена. Субота. Шофер знервований безкінечними проханнями пасажирів: « Можна вийти?», «Зупиніть», «Відкрийте задні!» Іриней стояв, тримаючись обома руками, щоб не спиратися на стареньку бабусю, що сиділа з великим клунком на колінах, який притримувала руками, коли автобус гальмував, або робив повороти. Бабуся ввічливо запропонувала взяти на коліна ще і сумку в Іринея, яку він тримав на плечі і вона заважала пасажирам. Сумка на довгому ремінці мандрувала то вправо, то вліво разом з пасажирами , що просувалися туди-сюди. Іриней зняв її з плеча, і бабуся поставила її на свій клунок, через це її вже майже не було видно з-за багажу. Чути було лише бабусин бадьорий голос. Вона говорила собі, чи то до Іринея, чи до інших пасажирів. - Яка нині гарна погода, але зимно. В мене на ганку тамтого тижня померзли вазонки. То були такі цвіти не дорогі, мускателі, але різних кольорів. Шкода. Не думала, шо буде вже приморозок, тай не забрала зі двору. Ну, нічо , як дасть Бог дожити на другий рік знов виростуть. Я їх найбільше люблю. А то тепер ріжні-преріжні тоті вазонки продают. З Польщі привозять. Шо то в нас на Україні не вміют люди цвіти вирощувати? Бабуся не замовкала, а автобус їхав собі, а осіннє сонце сліпило очі, а осінь яскравим вогнисто теплим килимом встеляла холодне шосе. - Пам’ятаю, колись на Чесного Хреста ми худобу виганяли пасти, то босі були і тепло так було, шо хлопці в ставі купалися. Тепер з тою погодою то якась комедія. Нема ні зими, ні літа. Колись, то була зима, як зима, а літо-то літо. А нє, як тепер, в квітни вже пече, всьо насіння в земли трупішає. А в літі всьо вимакає, бо то шо за рік не випадало, то таки мусить випадати. Але погода погодою, а ціни! Шо то з тими цінами? Ніхто ніц не робе. Шо то в нас мают ціни рости, як в Америці бариль нафти подорожав? То в них най ціни ростут, а не в нас. Вже та бензина дорожча, як літра молока. Бабуся, продовжуючи далі свій монолог, поволі почала збиратися виходити. -Шофер, ви мені там на повороті, коло фігури, станьте, бо зі зупинки мені далеко йти, а я ше маю шо нести. Водій пригальмував і бабуся примовляючи виходила, тягнучи за собою великий клунок. - Дай Боже здоров’я, дякую, щасливої дороги, - бабуся ще щось говорила собі, а автобус рушив. Якось тихо і незатишно стало. Всі мовчали. Здавалось кожен аналізував те, про що говорила старенька. А вона таки правду казала. Додому залишалося їхати хвилин п’ятнадцять, автобус трохи спорожнів і Іриней сидів на місці, де щойно була бабуся. Водій ввімкнув весільну музику і на весь автобус лунала пісня про білі квіти, які ламав у полі сильний вітер і забрав чиєсь кохання. А за вікном з одного боку тягнувся яскраво забарвлений червоним, жовтим, золотим- ліс, а по іншу – чорна зоряна рілля, на якій господарювали ворони. Один бік дороги був святково-радісним, веселим, барвистим,- інший сумним і чорним. Іриней дивився на веселий бік дороги, милувався осінніми барвами. Було щось символічне у цьому. Ось його будинок, подвір’я, обсаджене високим живоплотом із кущів свидини, що їх садив батько замість штахетника. Це було ще, коли Іриней вчився у школі. А тепер огорожа виросла у зріст Іринея. Батько завжди слідкував, щоб живопліт був акуратно підстриженим. А вдома було так все звично і незмінно. Мама, як завжди у літній кухні, батько у гаражі. Мама робить вареники, тато ладнає «Жигулі». А коло вікон цвіте синяве зілля, що називають в народі «мороз», пахне ренетами, що вже по перших приморозках, падають на сходи коло хати і розбивають свої золотисті щоки. Скільки себе пам’ятає Іриней, вони так завжди падали. Ця яблуня дуже стара, але ще родить…А мама завжди докоряє татові, що він вчасно не зірвав яблук, лежали б довше. - О, Ірик вже приїхав, вибігла із кухні мама, витираючи руки фартухом у білі ромашки. Ірику, хоч ти ті яблука позриваєш, я тобі потім дам драбину, бо бачиш татові ще минулої суботи казала, а він все в гаражі. - Сину, добре що приїхав, казала мама, що ти щось там серйозне задумав. Пора, пора. Потім розкажеш. Ходи сюди на пару хвилин, треба гальма прокачати, сідай в авто, а я в ямі, подивлюсь, щось гальмівна рідина дуже тікала, я долив. Коли гальма були перевірені, а яблука зірвані, сім’я їла вареники, а Іриней розповідав про свою роботу, друзів, а головне про Вікторію. Тато схвально кивав головою, а мама поглядала на нього тривожно і була дуже схвильована . Мовчала. А потім сказала: -Ну, якщо ти так вирішив, ти вже дорослий, приїзди із Вікторією наступної неділі. Познайомимось -Давай, давай, сину. Піст скоро заходить. А тепер якраз пора весіль. -Але ми ще конкретно з Вікторією про одруження не говорили, я мушу ще їй сказати про це і її мамі,- пригальмував пристрасті Іриней. - Завтра ж і скажи, чого ти, я бачу з твоєї розповіді дівчина вона серйозна. Ось ми з твоєю мамою на третьому курсі побралися, нам було по двадцять. Тепер бачу молодь не спішить. Беруть приклад із Заходу. Або живуть разом по кілька років без шлюбу, або думають про кар’єру. А потім дітей народити не можуть та й починається… Або поїздять по курортах та й розійдуться. Ось я, скоро оженився і все встиг: і хату побудувати і дерево посадити і тебе народити. Та й ми ще з мамою молоді. Слухай батька, сину. Другого дня Іриней їхав з дому тією ж дорогою, де з одного боку було весело і барвисто, з другого чорно і сумно. Він думав, що так і у житті. Мабуть треба дивитися на веселу сторону життя, бути оптимістом. І він сидів біля вікна, яке виходило до лісу. « А знову ж таки, якщо я буду Їхати цією дорогою навесні або влітку – то по ту сторону, де тепер рілля- буде зеленіти жито, чи пшениця, чи буде синьо цвісти льон,- і та сторона дороги буде також веселою. Мабуть треба вміти чекати, коли сумне пройде…» Чому він так думав, адже нічого сумного не сталося і не мало статися. Завтра він побачиться з Вікою. А сьогодні увечері, перед сном він знову буде довго говорити з нею по телефону, слухати її голос, він буде засинати з думкою про неї, вона йому присниться. Він завтра розповість їй свій сон, про неї, яка вона була гарна у променях яскравого сонця. Вона йому часто снилася. Може тому, що під подушкою у нього завжди лежала її фотографія. Він завжди потім розповідав їй сни про неї. А вона щасливо усміхалася, кокетливо закидала свою одну прекрасну ніжку на іншу і підперши голову обома руками дивилася йому у вічі, своїми великими карими очима. Іриней, думаючи про це і справді задрімав їдучи на останньому сидінні автобуса. Аж його розбудили хлопці, що сиділи позаду та бавилися мобілками, демонструючи «круті» рінгтони, та поперемінно звонячи знайомим дівчатам: - Слухай, прівєт, ти шо гониш? Та я вчора злиняв скоро. Прікалуєшся. Та ти шо! Ніфіга. Давай.
А потім один хлопець до іншого: - Понти, в тебе на заставці шо для пріколу та картина, ну, Джоконда? - Та нє, то Монна-Ліза. - Слухай, село і в Африці село, то ж та сама дєвка, вроді. Іринея так розсмішила та розмова хлопців, що він аж вголос засміявся, озирнувшись, сказав хлопцям: -Точно, пацани, то та сама дєвка.
Вони переглянулися і один з них сказав:
- А ти, пацан, спав і спи, не хрюкай.
Ірик зрозумів, що розмови з ними не вийде, почуття гумору нуль, інтелекту нуль. Він замовк і подумав, що про цей живий анекдот вартує розповісти Саві, він помістить його десь у своїй рубриці журналу. Автобус доїхав до кінцевої. Була неділя. Іринея чекала зустріч з Вікторією. Це радувало. Настрій був гарний. Він вже стояв біля дверей її квартири і натискаючи ґудзик дзвінка на дверях чув, як по тамту сторону дверей звучала музика Бетховена «До Елізи». Він любив цю п’єсу ще з часів навчання у музичній школі.
Двері відчинила йому мама Вікторії. Іриней не здивувався, мабуть вона побігла униз в магазин. - Добрий день, заходь. Вікторія зараз прийде. Ірина Романівна була дуже серйозна, якась офіційна. А її голубі очі за скельцями окулярів дивилися на нього якось неначе винувато. - Проходь, сідай. Я хочу з тобою поговорити. - Так, так,- сказав Іриней, присідаючи на диван ,- я саме хотів поговорити серйозно. Зачекаємо Віку? Я був вчора у батьків. - Хлопче, Ірчику, ти мені глибоко симпатичний, ти гарний, розумний, вихований… Іриней подумав: « Для чого так багато компліментів?»
- Дякую, але… - Почекай, дитино, дякувати. Спочатку послухай мене. Мій монолог не буде для тебе приємним. Мені важко про це говорити. Але я мушу, я хочу поступити так, це буде чесно,- вона поклала йому руку на плече і слідкувала за порухом очей.
- Розумієш, тут таке сталося. Справа у тому, що Вікторія за тиждень мусить їхати до батька, він живе у Сполучених Штатах. Він вже прислав їй квиток, виклик, є віза на навчання там в університеті. Це на кілька років. А потім не знаю. Вікторія давно мріяла про це, вона цього чекала. Ну,так склалося. Ми про це довідалися вчора, коли нам зателефонував її батько з Клівленду. Колись вона б цьому дуже зраділа. А вчора плакала. Вона навіть не могла тобі повідомити, всю ніч не спала, думала, а зранку попросила мене, щоб я сама тобі перша про це розповіла. Зранку вона сказала : «Поїду…» Я не наполягала, повір, вона мусила сама зробити вибір. Іринея кидало то в жар, то в холод, по спині повзали мурашки, в висках щось стукало і пульсувало, а перед очима чомусь були зів’ялі ромашки. - Зрозумій її, це для неї шанс у житті. Ти думаєш мені легко відпускати її . Вона в мене єдина дочка. Я неначе відтинаю від себе її, мені боляче. Я ревную її до батька, який вже давно не з нами, але вона також і його донька. Якщо я не змогла нічого для неї зробити, то може там їй буде краще. Вона каже, що повернеться, але я дивлюся реально на життя і я знаю, що ні. А що її чекає тут. Ця квартира у панельному будинку, робота у школі на мізерну зарплатню і недоспані ночі задля заробляння грошей на перекладах? Ірина Романівна витерла сльози, у неї тремтіли руки і вона час від часу пила воду із склянки, пахло корвалолом. - Так я прожила своє життя. Не повіриш, мої юні мрії були світлі і вони розтанули, а найкращі роки життя минули у сподіванні, що от-от все буде краще, а кращого не було. Робота, обов’язки, життя за будильником, ночі за кресленнями, ранки в маршрутках. От і п’ятдесят. Кажуть полудень віку. Єдине, що мені давало хвилини щастя-це моя донька. Ти ще молодий і тобі важко мене зрозуміти. Я знаю, це для тебе велика моральна травма. Але тому, що ти ще молодий – ти це перебудеш, повір,- вона також. Я знаю, час лікує, - вона говорила і теребила тремтячими руками китиці жовтої скатертини, що була застелена на столі.
В Іринея у голові не було жодної думки, неначе на якийсь час звивини його мозку завмерли, як від ін`єкції лідокаїну, яким занечулювали йому зубний нерв у стоматолога. Він тільки слухав, бачив заплакані червоні очі Вікторієної матері, відчував запах жовтих яблук, що лежали на кришталевому кльоші на столі і клубок, що підступив йому до горла не давав йому нічого сказати. А що він міг сказати. Хіба що запитати, чому Вікторія сама йому цього не сказала? Він підвівся, його не слухалися ноги, але він роблячи над собою зусилля попрямував до коридору - То я піду, мушу побути сам, на все добре. Ірина Романівна підвелася, заглядаючи йому у вічі сказала - Ти тільки…
Він не почув, прочинив двері у коридор і вийщов. Він забув, що тут є ліфт, він збігав сходами униз. У напівтемному коридорі будинку стояла якась мертва тиша і відлуння його кроків, здавалося було чути не лише на весь будинок, а на все місто і весь світ. Йому здалося, що час зупинився, і він ніколи не вибіжить з цього будинку. Невже це він з дев’ятого поверху? А йому здавалося з сотого. «Швидше до виходу», - одне про, що думав Іриней, ще не усвідомлюючи почутого.
ID:
200058
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.07.2010 00:23:13
© дата внесення змiн: 30.01.2012 16:08:16
автор: Лана Сянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Приємно це від Вас чути. Дякую.От саме про такі життєві драми сьогодення і пишу.
