Мій чоловік поїхав за кордон 8 років назад. Як сьогодні пам’ятаю як стояла серед дороги, де вже годину як зник запах солярки і стертих шин білого «буса» на якому поїхав коханий, як заплакана ходила до вечора по самотніх вулицях, а вночі дивилася на наших дітей, які так солодко спали… Довго вмовляла його не їхати, довго плакала, наводила купу аргументів «проти», але не втримала свого щастя. Йому захотілося кращого життя. Він не тікав від мене, від дітей, ні. Навпаки, переконував у тому, що хоче заробити грошей та повернувшись зажити «як нормальні люди». На брак грошей ніколи не скаржилась, але постійні вмовляння друзів, які давно влаштувались за кордоном та надсилали великі гроші родинам далися в знаки. І ось, одного разу він сказав, що не шуткує, що документи вже оформлені, а до Києва їздив насправді не лише щоб сестру навідати – візу відкривав. З ним я поїхати не могла – захворіла моя мама, та й дітей без нагляду залишати не хотіла. Через 2 роки приїхав додому знесилений, з купою хвороб та грошима, які потім до останньої копійчини витратила йому на ліки. За два місяці поставила чоловіка «на ноги», а йому за домовленістю потрібно повертатися, інакше втратить роботу. І знову роки очікувань, довжелезні листи, дзвінки раз на тиждень, стабільні передачі з грошима… Здавалося б всього вистачає, лише немає поруч чоловіка коханого та турботливого батька. Не пам’ятають діти як сиділи маленькими у тата на колінах, як всією родиною ходили колядувати по селу, як переїхали до нової квартири. Бо було це так давно, що інколи здається – наснилося. Дні, тижні, роки, кожна хвилина вимірювалася у кількості отриманих листів, надісланих поцілунків. Кожного разу боялася, що не впізнає мене, що одного разу з’явиться на порозі, а перед ним буде стояти вже стара, сива бабуся, яка усе ще у своїх листах писатиме «цілую твій ніжний образ, народжений моєю дещо хворою уявою…»
Тепер нехай тільки хтось скаже, що щастя в грошах. Чи знали вони як добре сидіти вдома на вихідних, коли подруги йшли гуляти зі своїми чоловіками, а мене навіть не кликали з собою, як боляче дивитися на дитину, яка намагається по телефону вмовити тата приїхати на випускний вечір, чи розглядати «сімейний альбом», на фотографіях якого вже давно немає чоловіка?
Дуже прошу надрукувати мого листа, бо знаю, що і в наш час за бажанням можна влаштуватися на роботу та отримувати достатньо коштів на утримання сім’ї. Я не намагаюсь вселити молодим людям дух патріотизму, а лише на власному прикладі зауважити, що «кордон» не зробить ваших дітей щасливішими через наявність імпортних речей та іграшок, а відстань не зробить ваші почуття глибшими.
напишіть у коментарях хто після прочитання плакав..гг так.. для статистики))
