Я доторкнусь до неба... По руках пробіжить мороз теплої невагомості... Солодкий аромат відірваних вітром пелюсток обвіє моє волосся ніжно-ніжно... У ранковій млі танно догорають останні зорі... Серпанок рожево-крилатих мрій розчиняється в тумані хмар...
Падаючи в марево червоних казок серця... Розчарований усміх на обличчі, все даремно... Нудні очі сльозяться і банально чекають вічної темноти... Думок нема...вони залишились в душі, яку було спалено полум'ям кохання для тебе... Ти розвіяв попіл з неї мені в обличчя... Це було не боляче, а холодно...
Спогади...відчайдушно забилось серце, але вже пізно...воно розірветься до сходу сонця... Сіра оболонка, що колись була емоціями, почуттями, ехом літньої грози, сльозами неба, осіннім шурхотом листя, ніжними пелюстками сакури навесні, врешті решт мною...
...тепер це буденна частинка життя, яка на швидкості думки летить на зустріч хаосу...
Я доторкнулась до неба...частинно, але торкнулась.... Молочно-пурпурне воно розквітло яскравими променями...
Я згоіла, зникла на межі неба і землі... у світі нетривких іллюзій.......