В ясную ніч на Івана Купала
На воду дівчина віночок пускала.
Яскравим зорям усміхалась Настя,
А з вуст червоних пісня лилася:
“Пливи, пливи, віночку, у край той близенький,
У сторону рідну, де живе миленький -
Я вірю серденьком, що він мене знайде
У нічку чарівну, коли сонце зайде.
Зловить мій віночок, вмиється водою,
Мене приголубить й забере з собою.
Цвіт папороті білий будемо шукати,
Щоб багатство й щастя усе життя мати.”
Саме тоді лісом Мавка гуляла,
Милого Настуні тихенько чекала,
Рідкою красою щоб причарувати -
У палац зелений до себе забрати.
Раптом сміх веселий Насті та Іванка…
Заплакала гірко зажурена Мавка:
“Що ж мені робити, сивая нене?
Помститися любому, що забув про мене?
Що згасив кохання в серці молодому,
Йде сьогодні свататись іншої до дому.
О, вітри могутні, цьому не бувати,
Як Мавку обманювати буде він знати!"
Місяць ясний заховався – не видно нічого,
Напустила донька лісу туману густого.
Гука, гука Настя рідного Іванка –
Залоскотала коханого лісова Мавка…
Миттю по всім землям чутка розійшлася,
Кожна ненька застерігала сина Івася:
Щоб знали, як з мавками у кохання грати,
А у ніч Купали про них забувати.
