Я ніколи не уявляла собі, яка вона. Я знала, що сум одягається в біле і супиться, я бачила радість, що кружляла в надзвичайно барвистому, обшитому тонкими блискучими стрічками, вбранні, а на голові вінок, немов в України. Так, Україна радіє, завжди радіє, навіть крізь сум. Та я ніколи не могла уявити собі смерть… Яка вона? Кажуть, чорна і з косою у руках. Ні… така смерть приходить косити в епідемії, голодомори… А «ця» смерть зовсім інша… Я не знаю, яка. Думаю, холодна і зі скляними очима, з білим лицем і яскравими контурами обличчя. І для всіх різна. Можу лише уявити, яка смерть прийшла до Неї. Така гарна-гарна, прийшла вранці, поки всі спали, щоб ніхто не заважав… поговорити… про життя. Так, саме про життя. Смерть не знає життя, їй про нього розказують такі, якою була Вона. Розказують про те, як хочеться ще трошки жити, хоча б день, і в цей останній день побачити все і всіх. Просто побачити, обійняти, торкнутись теплим цілунком сухих губ до дитячого лобика, востаннє. Вона розповіла смерті про своїх дітей, онука, матір, чоловіка. Просто, щоб та знала, що таке «жити». Вони говорили так спокійно, виважено, пошепки, щоб ніхто не чув. А смерть розповідала про себе, втішала, розкривала таємницю свого приходу і нескінченного існування. Трохи вихвалялася своєю незнищенністю і нетлінністю, бо поки є люди, доти є й вона. Вона знала, що її не люблять, бояться, тікають від неї. Та вона знала, що наздожене кожного, переможе усіх. Багатьох їй було шкода. Як ось зараз. Вона заплуталася в липкій павутині холодних думок, та не могла піти звідси, бо вже переступила поріг оселі… Такі правила. І край….
У неї не було ніякої коси, ніякого чорного одягу. Важка світло-сіра, майже біла, сукня ховала голі ноги, а високий мереживний комір та довгі вузькі рукава таїли під собою зморщену шию та сухі руки з тонким пальцями. У її очах не було злості чи ненависті, лише співчуття, співчуття до Неї, Її дітей, онука, матері, чоловіка. Вона навіть плакала, вона уміла жаліти. А в руках у неї був маленький букетик із восьми жовтих троянд, який вона завжди залишала біля голови. І в її волоссі були малесенькі жовті і білі трояндочки, що утворювали собою тонкий і ніжний віночок.
Розпитавши про життя, розказавши про смерть, вона підхопила Її, мов пір’їнку, поцілувала в лоб, торкнулась щоки зворотнім боком долоні і дала заснути. Заснути, щоб вже ніколи не прокинутися. А за вікном, під ранковими променями сонного сонця, вже тріпотіли крильцями малі янголята, вони перехопили Її в свої маленькі пухкі ручки і понесли десь ген-ген у небо, де немає дітей, онуків, матері і чоловіка, де лише спокій, тиша, і чистота блакитного неба. Десь там уже була наготована Їй постіль з білих хмаринок і вічний спочинок у обіймах Бога.
ID:
186388
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.04.2010 08:32:57
© дата внесення змiн: 27.04.2010 08:32:57
автор: anastassya
Вкажіть причину вашої скарги
|
