|
Гучна музика дискотеки перекрикувала думки, збивала з ніг і несла, несла його хвилею радості, розваг все далі і далі від реалій життя. Поцілунки, знайомства, обійми, танці, алкоголь, сигаретний дим і тисячі облич, що ритмічно рухаються у дурмані софітів. Він пішов додому у обіймах нової дівчина, яка щиро вірила у любов. Знову гуляв до світанку, знову прийшов під ранок, знову пропустив пари, і знову не шкодував про новий роман чи, можливо, новий обман, нове розбите серце і нові розчаровані очі. Хлопець не вірив у долю, не вірив в слова, не вірив у Бога, вірив лише у себе. Його всесвіт замикався у його думках, його світ - лише у ньому, правда - у його словах, істина - у його діях, щастя - у його житті, слава – його майбутнє, любов – його гра, влада – його призначення, так думав він, та доля так не думала….
Був звичайний літній день. Він гордо крокував парком самозакохано ловлячи захоплені погляди. Нові кросівки торкалася брудного асфальту, та жодна пилина не наважувалась забруднити коштовний бренд. Біла, бездоганно випрасувана сорочка ідеально личила юнаку. Окуляри виблискували на сонці, ніби закриваючи його фіалкові очі, це було єдине вразливе місце, у них виднілася самотня, всіма забути, покинута власником душа. Юнак зручно вмостився на невеличку лавку у центрі алеї. На краю лежала потріпана, старенька, замучена, зачитана книжечка. Він неохоче простягнув руку і почав листати дивну знахідку. На його подив там не було зазначено ні автора, ні видання, лише декілька рядків нерозбірливим почерком у верхньому лівому кутку: «Пишу тобі не я – пише моє серце для твоєї душі, ти ідеш не туди, або ідеш не ти, рядки допоможуть відкрити шлях, він у тобі, не залишай книгу, бо там твій шанс, ти ще можеш спинитися. Прочитавши звільни книгу…», підпису не було, були лише дивні символи знизу. Кинувши книгу назад, він швидко підірвався і пішов своєю дорогою. Та рядки не давали забути про себе, книга без автора поселилася у його думках. Сьогодні він не пішов у клуб – сьогодні він думав, він не спав не їв, розмірковував, вагався, та все-таки, о п’ятій ранку, підірвався із наповненого думками ліжка і щодуху помчав до парку. Поспіхом знайшов ту ж лавку, міцно стиснув книгу в руках. Наступні декілька днів він не виходив із дому - він читав.
Його будинок наповнювався теплим ароматом кави, старе плетене крісло повільно хиталось розтинаючи повітря. Крізь важкі темні штори ледь продиралися маленькі сонячні промені, розрізаючи тьмяний простір невеликої кімнати. Під світлом запиленої настільної лампи виднівся сутулий силует. Це був він, справжній він. Його фіалкові очі торкалися пожовклих сторінок, тремтячі руки тримали книгу, серце билося у такт з думками, а він читав. Там не було нічого конкретного, не було пишних слів, пафосних спонукань, лише три десятки рукописних сторіночок, на яких було виведено чужу історію, а можливо його життя, нехай навіть просто історію з нудним сюжетом про легковажного юнака, який змарнував життя даремно, закінчивши його на самоті у маленькій квартирі на окраїні невеличкого міста. Він все думав про героя дивної книги, а може думав про себе, а може про щастя чи про призначення. Його думки голосно кричали у голові, розриваючи межі реальності, розбиваючи його переконання на тисячі уламків помилкової теорії. Юнак стурбовано ходив кімнатою, ніби шукав вихід з замкненого долею кола. «Навіщо я? Хто я? Чи ще тут? Чи живий? Навіщо?...», - вигукувала його втомлена свідомість, а за нею слова пошепки повторювали сухі, спраглі уста. Аж тут руки потягнулися до слухавки, він шукав її номер серед десятків імен. Вона завжди була вірна йому, завжди любила, завжди вірила у нього, а він завжди нехтував нею, та вона не нав’язувала свої почуття, залишалася поруч, хоч останнім часом дуже віддалилася, змінилася, стала іншою: гордою. Тремтячі і холодні руки натиснули затерту клавішу виклику. Довгі гудки лунали з іншого кінця, ніби випробовуючи його використане терпіння.
- Алло…- прозвучало байдужим голосом
- Я живий, живий.. Ти чуєш, чуєш мене? Ти любиш? Ти потрібна…- промовляв він до неї
- Ти відрікся від мене, а я…все ще люблю щиро люблю, як вперше, коли побачила тебе у своєму університеті, але…- запало тягуче, немов смола, мочання з різким присмаком болю, нерішучості і тут почулись ледь розбірливі слова – прощай…- холодно промовила дівчина.
- Ні…Та все-таки розумію… - прозвучало у відповідь.
Розпач розривав його на шматки. Він вважав її вчинок зрадою. Та це було байдуже, тепер він знав, що та книжка – це правда його існування, останній, унікальний шанс. Все як за сценарієм того рукопису почало руйнуватися. Він плакав. Мабуть, вперше в житті, так щиро плакав, та й, можливо, що взагалі вперше… Взявши себе в руки, стерши солоні терпкі струнки з слабкого обличчя, він почав діяти.
- Не втрачено! Не втрачено! Я все зміню, я зламаю долю, це все моє, моє, моє…,- повторював хлопець.
Ніхто ніколи не дізнається, що сталося з його свідомістю тоді, та він змінився і це помітили всі….
Роки невблаганно неслися, розтинаючи простори свідомості….
І ось був звичайний весняний день. Похилий чоловік повільно крокував парком. Вода калюж стрімко хлюпотіла на пальто. Чорні потерті чоботи рясно вкривали дощові краплі. У нього не було парасольки, його зігрівало щастя… Стареньке пальто віялося вітром, сиве волосся, виплетене сонячним промінням, спадало на плечі. Усе навколо було мокрим і похмурим, поки його втомлені уста не засіяли теплою, привітною і такою рідною посмішкою, фіалковий погляд повільно огорнув думки. У руках він тримав старенький записник, хоча ні то була зачитана рукописна книжечка. Багато років назад вона врятувала його від фатальної поразки в поєдинку з життям. Тепер, за настановою на пожовклій від часу чи то від важких думок палітурці, він має відпустити книгу. Чоловік підходить до тієї ж лавки, де колись розкололася його свідомість. Кладе книгу. Скупа сльоза падає на землю.
Тепер Книжка знову чекає на нового власника… А можливо чекає на тебе?
ID:
186272
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.04.2010 16:58:38
© дата внесення змiн: 26.04.2010 16:58:38
автор: Сонячний Янгол
Вкажіть причину вашої скарги
|