Скажи мені: ненавиджу. І все.
Без зайвих слів. Схвильованих пояснень.
Нас тільки двоє. Ти — понад усе.
А я — лише огидний демон-в’язень.
Ми на арені щастя. Ані руш.
Вкидає в серце стріли хтось з верхів’їв.
Я програю. Та не віддам я куш.
В мені є серце, навіть в безголів’ї.
Ти все чекаєш. Стомлено тремтиш.
Самотньо чуєш голос з кілометрів.
Я так далеко... Шелестить комиш.
Мій голос, наче скиглення всіх вепрів.
Ти підійдеш на ранок до води.
І в ній побачиш очі мої сині.
Не бійся мене, люба, не тремти.
Ти відстані двох серць одна рабиня.
На постаменті завтрашнього дня
Ти знов почуєш голос підземельний.
Це голос з прірви, де немає дна.
Це зойк страждань самотнього в пустелі.
Але я є, я поряд. Ти почуй.
Та ти не бійся відстані і смутку.
Я прилечу до тебе. Обійму.
Ми злетимо над містом тіней хутко...
...Але без мене ти не полетиш.
Крильцят немає. Я забрав з собою.
Лиш про одне благаю: не залиш
Мене на вістрі часу без конвою.
Скажи тоді: ненавиджу. І все.
Без зайвих слів. Знесилених пояснень.
Я відійду. Лети! Понад усе,
Ти королева. Я — самотній блазень.
