Втомився я від полотна доріг.
Вагонний стрім тепер такий ніякий.
Хоч відчиніть вікно! Я, наче якір,
Що впав у прірву моря і приліг.
Блукати більше я не маю сил.
Мені спекотно від самого себе,
Удома я впадаю в ліжко неба
І замерзаю без пекельних крил.
Мені не треба зайвих кімоно —
Своє зносив, зітерлося, пожовкло.
Але чого цей вітер не замовкне?
Чому він дихає в моє вікно?
Чому не ти? Яке мав право він
Ввійти у мене, не спитавши слова.
Чому не ти прийшла, моя осново;
Я дивний схимник, впавши на ослін,
Я розчиняюсь у піску нірвани.
Мене немає, хай же буде так...
Я ледацюга, знічений жебрак,
В якого закінчились сили мани.
Не чарівник я, так, нікчемний маг,
Що вийшов з храму, щоб гукати в море.
Моя монада більше не прозора,
Тож хочу впасти в море з Аюдаг.
Я вже без нас, я — коловертка черв,
Такий прямий і завжди проти течій;
Я сатана в одежі овечій,
Що загубив людський останній нерв.
