Дивної краси юнак дивився на свою красу,
Невідривно, захоплено і милувався
Божественними рисами свого обличчя,
В дзеркалі лісового струмка.
Він так любив дивитися на свій лик,
Відзеркалений у вранішній, вечірній і нічний час.
Ніхто не бачив його досконалого обличчя,
Навіть лісові німфи, хоча вони давно,
На нього полювали, сперечалися,
Хто ж побачить красу Нарциса?
Він так захопився спогляданням себе,
Що нахиливши дуже низько вродливе обличчя,
Захлинувся і не помітив цього, що втопився...
Німфи знову шукали лик Нарциса, але, дивно,
Його не було біля Струмка,
Там лише з'явилясь квітка, кольору сонця,
З голівкою, що дивилась у воду .
Від здивування німфи зачерпнули води долонями,
Плюснули собі в обличчя: " Чи бува не примарилось?"
А вода у струмку стала чомусь соленою на смак.
-Струмок, чому ж ти плачеш?
-Шкода юнака, -відповів той.
- Невже він був таким привабливим?Ти ж один його бачив.
-Я не знаю, не помітив, а сумую тому,
що більше не побачу своєї прекрасної глибини
в очах Нарциса,- відповів Струмок.