Ти там, де краплина б’є,
Наче дощ жовтастий по мої щоці поблідлій.
Ти там, де нема мене...
Тільки чути стогін, злісовілий гук совиний.
Де ми, там уже нема
Лісу і землі... лише вулкани-ненажери.
Нас грім обмотав і вкрав.
Ми — уже самотні два наповнених фужери.
Хто ми? Люди чи трава?
Му колись були на стільки ласі до кохання.
А вже все - тепер зима.
Я помер у лютому на поминках валькірій.
Ти тут, а мене нема.
Ми на обертоні золотого узбережжя.
Десь ллє дощ. Моя сова
Все чекає на бліді потрощені конверти.
Все — ми. Тільки не спиняй,
Не чекай на бурю, доки ми не переплили.
Хай ти вийдеш з-піді дна.
А мене покриють сині хвилі крижанії.
Ти тут. Я вже у тобі.
Нас на цьому світі поєднали сотні вольтів.
Ми є, нас уже ніде
Не зустріне вітер, і не гратимемо в кості.
Прощай, люба, прощавай.
Сонце вже останнє перетне межу спросоння.
Я — твій стомлений трамвай,
Що чекає тіні на засліпленім осонні.
