В тобі помру... Заклеюю конверт.
І клей манжетом горя витираю.
Відправлю лист, неначе давній ферт,
До мене він всміхається. Вмираю.
Колись давно блукав на самоті,
У вільнім нежиті болів і мріяв.
І ти з’явилась. Ти була в мені.
А я конверти взяв усі й розвіяв.
Що не злетіло, те спалив і стер.
Я перетер свій біль в папір у пеклі.
І залишився вижатий етер.
Етер конвертів. Я поїду в Берклі...
Куди завгодно, в пекло чи у рай.
Адресу ж витру і забуду вчасно.
А ти мене хоч подумки згадай.
Твої думки — цілунки губ атласних.
А я не вмів відчути самоту.
Й тебе розгледів — після самоспалень.
Хотів вампіра, а знайшов святу,
Хотів морени, вийшовши з копалень.
Така одна. Чума. Смертельний вир.
Самотній жук із дерева кохання.
Я ж помилився, бо поклавсь на зір.
Чому не прочитав я заклинання?..
Чому така? Очиська із вогню.
Одне зелене, інше — жовто-чорне.
А я тоді, мисливець, не збагнув,
Що ти з води, і попелу, і вовни...
Я ж був зі скла. Холодний і німий.
А ти — вогненний вихор і пустеля.
В мені акорди гнилі і помий.
А ти шукала в нотах акварелі.
Так і помру. Заклею свій конверт.
І клей манжетом горя постираю.
Відправлю лист і рознесу у шверт
Усе, що в мене спомин забирає...
