У Львові пахне зимою. Вона неочікувано підкралася й розлилась в повітрі, моросячи затхлими дощами й блакитним снігом, який тане на серці. А воно швидко-швидко б’ється і ти мимоволі щільніше занурюєшся у теплий шалик, від строкатості якого уже рябіє в очах. Натягаєш шапку по самі вуха і шукаєш закоцюрбленими пальцями в’язані рукавиці кольору літа. Раптом натикаєшся на пачку цигарок і бездумно витягуєш одну, прагнучи зігрітися яблучним димом. Ні-ні, ти не куриш. Ти просто хочеш тепла… Але цигарка, потріскуючи вчорашнім вогнем, уже не приносить бажаного, тому кидаєш її на дощовий асфальт і топиш у своїй байдужості.
Ідеш вулицями міста і прислухаєшся. Ти не одна така: старенькі провулки теж пчихають і голосно сякаються в мереживні хустинки бруківок. А може вони просто дивилися старе радянське кіно. Ти не знаєш. Та тобі до цього байдуже. Нудним поглядом оцінюєш небо і голосно лаєшся, ступивши в калюжу. Щільніше горнешся до того свого шалика й кахикаючи, гримаєш дверима. Все, ти більше нікого не впустиш до маленького світу з очима кольору сталі, не дозволиш комусь влізти в душу й нагадити там. Як туристу. Від сьогодні ти сама так чинитимеш. Станеш примірною туристкою і отримуватимеш медалі. За заслуги.
Але надія до сих пір є. Вбити. Єдине бажання. І ти знову вдихаєш запах зими на вулицях Львова, і ти знову кахикаєш, тягнучись за новою цигаркою з запахом літа. І ти знову вільна… На жаль.
