Самотність виривається назовні.
Плескоче плесо. Ненажера млин
Кульгає під вікном. Іду уповні.
Ламаю спину — всотую полин.
А ти, ромашка, вкралася у хмари
Мого осердя. Нащо гомониш?
Чекаєш білих і зухвалих марищ.
І загортаєш мрії в білий книш.
На дні оскомина. На дні прокляття.
Вітрець лоскоче пристріли сонат.
Навіщо Ти за спиною завзяття
Збираєш дим від спалених гармат?
Не море я, стихія людожера,
Самотній бегемот, останній вовк.
А Ти впливаєш, мов бридка химера,
І скелі-прірви покриває шовк.
Навіщо мариш там, у сні трамвайнім,
Навіщо ждеш, коли почахне ґніт?
Не стихне вітер уночі прощальній.
І тільки хмари бачать мій політ.
Я там, де вулканічно плаче небо,
Де магма б’ється, мов фонтанний хід.
Я там, де більше жодної не треба...
Прокинься, вмри, але не падай в лід!
Рамена стомлені тримають крила,
Що б’ються у конвульсії, гримлять!
А піді мною — золоті вітрила,
І стогін вітру з серцем гомонять...
