Сьогодні увесь день лив осінній дощ. Від нього квартира була сирою і, як ніколи, темною. Я стояв біля вікна й довго спостерігав за падінням жовтого листя. Я завжди любив за чимось спостерігати, а особливо любив мріяти. Скільки подій я міг вигадати за один день. Жаль, що вже два тижні, як чорнило закінчилось, а купити нових ручок немає змоги, бо ледь не останні кошти віддав хазяйці за житло. З роботи вигнали ще три місяці тому за те, що відстоював права свого нудного сценарію. Але це тільки вони вважають його нудним, а мені він завжди подобався. В ньому вся моя любов і всі мої мрії про неї. Ах! Як же я любив про неї мріяти. Бувало день пролітав як година, бо був з нею серед нічного поля. Ми спостерігали за срібними зорями, за білими метеликами, за хвилями золотого колосся і прислухалися до легкого шепоту помірного вітру. Її тепла, ніжна рука була в обіймах моєї і це єдине, в чому я мав потребу. Які ж витончені в неї уста, а носик, а брови… Все в неї було ніби намальоване, от тільки очі мала такі, яких більше ніде не зустріти. Коли я в ці очі дивився, то бачив справжню райдугу чуйної блакитної душі. Волосся в неї було темне, довге й пряме. Так, так… саме такою вона постійно жила в моїм серці. Як же я її хотів зустріти насправді. Я цим жив кожну хвилину. Я щодня ходив по місту з надією її побачити. Тепер же розповім правдиву історію, яка трапилася зі мною рік тому.
Була літня, зоряна ніч. Місто спало. Я йшов по освітленій ліхтарями алеї й шукав ідею для нового сценарію. Тут попереду почувся плач. Я підняв голову і в двадцяти кроках від себе побачив дівчину. Вона сиділа на лавочці закривши обличчя руками. Я зупинився й відчув, як тривога крадеться в мою душу. Дивлячись на неї здалеку я помітив в ній щось знайоме. Мені здалося, що ми вже десь бачились, та щоб краще розгледіти, я повільно пішов вперед не спускаючи з неї очей. З кожним кроком мені ставало все важче й важче. Це чарівне волосся, ці ніжні ручки, ці… Боже, це ж вона. Мене ніби струмом вдарило від чого просто застиг на місці. Серце моє заколотило у всі дзвони, руки затремтіли, а в голові запаморочилось. Не пам’ятаючи себе я підійшов до неї й запитав:
- Чому ви плачете?
Вона різко прийняла долоні від заплаканого обличчя й безстрашно глянувши на мене, відповіла подавленим голосом:
- А тобі яке діло. Йди куди йшов.
Мене в ту мить ніби кип’ятком ошпарило. Я дивився в її обличчя й не міг очам повірити. Це дійсно була вона. Це дійсно був той носик, брови, уста…
- Може вам чимось допомогти, - запитав я в якійсь надії.
- Нетреба мені нічиєї допомоги. Облиш мене, - відповіла вона ще більш подавлено, витираючи заплакане обличчя руками. Та я не хотів йти. Я не хотів її покидати, тому стояв на місці й боляче дивився в її очі.
- Чого стоїш? Йди собі, куди йшов!
Я ж все одно стояв.
- Допомогти він хотів! Мені непотрібна ваша допомога. Собі краще ради дай. Всі ви жорстокі й бездушні.
Я, киваючи головою, відповів:
- Неправда. Не всі.
- Всі, всі, - твердила вона шморгаючи носом. – Всі ви такі, бо не вмієте любити. Ви не знаєте, що таке любов.
Я не хотів сперечатися, тому вирішив мовчати. Вона ж продовжила тремтячим голосом:
- Ви говорите, що любите і в той же час дивитесь на юбку, що промайнула поруч. Тільки не кажи, що це не так. Мовчиш? Чи, може, ти скажеш, що зраджувати не так вже й погано? Га? Мені гидко на вас всіх дивитись. У вас немає серця, у вас на меті тільки одне і це одне свідчить про вашу безсердечність. А я була такою наївною, такою ж наївною. Думала, що зустріла своє кохання, а він виявився підлим брехуном. Він брехав мені щодня, зате, як вірно дивився у вічі, що я навіть і не підозрювала того. Я його любила і зараз люблю, і таке відчуття, що любитиму вічно, навіть якщо він зрадник. Хай так. Хай живе з ким завгодно, зате я буду жити одна й берегтиму свою любов до нього. Я буду з ним лягати спати і буду з ним прокидатися, хай навіть лише в думках, але з ним і тільки з ним. Ти чуєш мене? Чого опустив голову? Чуєш? Тільки для нього моя вірна душа. Тільки для нього! Тепер йди собі куди йшов. Ну, чого стоїш, як вкопаний? Забирайся!
- Пробачте, що потурбував, - сказав я досить впевнено й пішов геть.
В квартиру я увійшов близько четвертої години. Душа моя була розбита вщент. Я зняв куртку, жбурнув її на підлогу й пішов на кухню. Сівши на стілець я відчував, як сильний біль тиснув у грудях. Все нутро в мені горіло. Я подивився на свої долоні й відчув, як гіркі сльози починають давити в горлі. Я тримався, щоб не плакати, я з усіх сил тримався, але щось вибухнуло в мені і зло підкорило нерви. Я різко кинувся до шухляди й за мить гостре лезо блиснуло в моїй руці. Пам’ятаю, як тремтіли мої руки, як погляд дико дивився то на вени, то на холодного ножа. Я зціпив зуби й різнув себе. Крик намагався вирватись з мене, але я терпів. Я терпів в її ім’я. Гаряча кров розлилась навколо рани і тихо закапала на паркет. Знов гостре лезо різнуло плоть. Тілом пройшовся мороз від чого слабкість в ногах повалила мене на підлогу. Я затремтів стримуючи біль. Я терпів. Я до того часу терпів, доки не почав вгамовуватись, а потім спокій став оволодівати мною. Темрява.
Не знаю, хто мене врятував. Можливо я забув зачинити двері на замок, а можливо комусь зателефонував. Не пам’ятаю. Зате постійно згадую сон: якийсь красивий незнайомець, ніби херувим, забрав в мене ножа й коли сказав, що все буде добре, я відчув ніжний запах лілій.
16.06.09 рік.
ID:
151231
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.10.2009 10:47:31
© дата внесення змiн: 11.01.2011 14:44:08
автор: Астарот
Вкажіть причину вашої скарги
|
!!!
