Вихлюпнувши кiвшик,
наповнений любов´ю,
на всіх, хто ще не встиг
чи не зумів
зріднитися в біді і болю,
бредеш поволі в темний ліс -
шукаєш неупинно в нім
істот найближчих до душі,
не поділяючи на тих,
хто свій, а хто - чужий...
Легкі, як перший сніг, чи дим,
життя чудні метаморфози:
з кохання й дружби -
запросто ворожість.
І серце з кiвшиком пустим
у пошуку живих джерел, струмків.
Невчасно - сонний ліс
такий густий, як сіть.
Там з неба - не дощі-сніги,
a сіра кам´яниста сіль,
на хмарах - чорні ґрати віт
і тіні довгими штрихами.
Замість живих птахів -
геометрично досконалі
німі безкрилі орігамі...
І знов стрижеш "під їжачка"
волосся-корені душі,
шматуєш-рвеш зосталі дні
на чорно-білі клапті.. -
Все меншає розквітлих див
на полі віри, наче маків -
так рідне кров,
так блякнуть і цятки
червоних чисел
у календарі...
Як пересмужжя - день і ніч.
На білім світу полотні -
одні штрихи. Чорні штрихи.
І вічні коливання у душі
на гойдалці-терезах світла і пітьми
з переважанням ночі,
втоми й гіркоти...
---------
03.12.2008