Розділ перший „Божевілля”
Сьогодні був такий чудовий день. Я сиділа на уроці і дивилася у вікно. Я не слухала вчителя , а дивилася тільки у вікно. Мене зачарувала дивовижна картина. Таке тепленьке сонце било мені в очі. Голі дерева, зовсім суха земля і мороз, не великий, але все ж таки мороз. Я так скучила за сонцем. Воно таке тепле, не думала ніколи що я так буду радіти цьому гарячому і жовтому світилові. А зараз вже вечоріє, рожеве небо таке воно гарне, на фоні синього. Яка все ж таки гарна природа. Не знаю чому але я так родію цьому, а можливо цього може не стане...........
***
Її кімнату заполонила тиша і темрява. Вона лежала у ліжку і думала про те чи існує потойбічний світ. Дивна тема, але чомусь вона забралася їй у голову. Представляючи, що буде після смерті, міцно заплющила очі, перестала думати про це і заснула.
Вранці вона вже прокинулася не думаючи про, те що вона думала вчора. Ось такі вони дівчата, нічого не сприймають всерйоз, а навіщо? Наше життя таке коротке, але все ж таки таке щасливе, що ми боїмося смерті, але чому? Мабуть ми не хочемо покидати цей світ, вже занадто хороше нам тут, ось чому і боїмося смерті, а точніше що попадемо в пекло. Ось такі ми люди: жалобні створіння. Ось такої, примірно, думки і була моя героїня. Вона любила когось критикувати, була у деяких питаннях „лінивою”, але вже за щось бралася то робила це на всі 100%. Була достатньо наглою, часто справедливою. Багато хлопців за нею бігало, особливо якщо вона з’являлася у якійсь новій компанії. У школі майже ніхто не підходив, але вона часто помічала погляди хлопців, це її частенько дратувало. На у роках була тихою, та це так було не на всіх уроках, залежно від того який був настрій. Завжди брала участь у всіх шкільних конкурсах, і це вдавалося їй на „ура”. Не знаю чого але до неї майже ніхто не ліз. А якщо комусь цього закортіло то, якщо її дістати то.....ось така дівчина не проста.
Нічні зорі, холодне повітря і сніг, вітер котрий викликає сльози. Саме така погода була цього вечора, а точніше цієї ночі. З чергової паті, вона пішла раніше і сама. Музика Бенасі все ще лунала у голові тому йти було не страшно. Та статися цієї ночі щось повинно, бо не без цього.
Вона повільно минала закутки таємних, темних вулиць. Чулося багато голосів. Люди йшли повз неї. І подумалося їй , що все ж таке її місто живе.... Ледь промайнула ця думка, і вона зайшла на наступну вулицю, та тут вже нікого не була, як завжди тиша. Вечірні ліхтарі ледь - ледь світили на дорогу. Почулися чиїсь кроки, байдуже. Почулися гучніше, байдуже. Вона не хотіла обертатися, бо знала, що там якийсь хлопчина, можливо, обкурений, а може її колишній йшов за нею, таке бувало. Чому не п’яний ? П’яні до цієї вулиці не доходили. Та потім, прислухаючись, кроки здалися їй такими впевненими і сильними і м’якими. Вона не злякалася їх, а просто заслухалася. Їй так раптово захотілося побачити цю персону. Та освітлення було поганим і наврядче повернувшись можна було б побачити обличчя. Почала йти повільніше, та кроки позаду прийняли її темп. Вона усміхнулася і пошепки сказала: „ Цей хлопець вирішив зі мною пограти? Він мені вже починає подобатись... Я теж з ним пограю” Вона швидко попрямувала до баскетбольного майданчика. Вона чула як він ледь не біжав за нею. Подумав він: „ Швидка!”. Вона зайшла в куток і скрилася в темряві. На баскетбольному майданчику не було не душі. Її думки злилися з його: „ Саме те що треба. Думаю знайомство буде несподіваним....” Незнайомець зайшовши у „ глухий куток” не побачив її. А вона стоявши позаду знову таки пошепки: „ Нарешті”. Ледь почувши це він обернуся та знову таки не побачив її.
- Клята тиша!
Почувши солодкий, ніжний, ледь прокурений голос, вона не втрималась і сказала.
- А ти знаєш що за дівчатами слідкувати не можна!
Пролунавши ці слова, врізалися йому в вуха. Подумав про себе: „ Дзвінкий голос. Вирішила пограти теж”. Він швидко зрозумів де вона стояла, ( слух у нього був досконалим, ВІН грав у рок групі)непомітно підійшов до неї. Став позаду. Звідти він добре розгледів її обличчя( місячне світло спадало на її обличчя).
- Слухай ти де дівся?
- Я тут... А ти гарніша ніж казалася. –на пів голоса він сказав їй прямо на вухо.
Від несподіванки вона ледь – ледь здригнула плечима і повернулася до нього обличчям. Та відразу вона не могла розгледіти його.
- Я погано тебе бачу......
Він дістав попільничку і маленький вогник освітив його обличчя. Цього було достатньо. У нього було чорняве коротке волосся з маленьким чубчиком, темні очі, чорні чи карі, незрозуміло. Довгий ніс, тонкі губи... І більше нічого не можна було розгледіти. Та вона точно знала що його ніколи не бачила. Для неї вираз його обличчя здався незвичним, якийсь дуже нахабний, була усмішка і загадковість. Він показався злим, але водночас таким милим і ніжним. Дивні відчуття з’явилися, така незвичність. Так миттєво...
- Ну що побачила?
Вона відразу не почула....
- Е , що з тобою, я ...
- Вибач, я занурилася у свої думки. Я тебе раніше бачила? Ти мені не знайомий. Звідки ти?
- Я не з вашого міста, але збираюся переїхати сюди. Тихо у вас тут. Гарні дівчата...
- І це тільки із за цього? Дивно, дівчата такі як і всюди, місто не тихе а просто маленьке.
- Це я не повинен тобі розповідати, я і досі не знаю твого ім’я!
- Я Майя. А ти...
- Я Фелікс. Приємно познайомитися.
- Так дуже приємно у такій обстановці, глухий баскетбольний майданчик, темний куток.... дівчина, хлопець. Про нас можна подумати , що ман’яки якісь!?
- У мене теж така думка. А ти така смілива, захотілося пограти з ман’яком?!
- Ти пропустив одне, я теж така як ти. Здається з одного світу ми.
- Схоже , що так. Я слідкував за тобою з самого клубу.
Ось так вони ще довго розмовляли. Потім все ж таки схаменулися, і згадали , що ніч не вічна. Їм прийшлося кинути майданчик і піти додому.
Багато спільного у них було. Однакові думки про музику, книжки, телебачення; про все однакове. Здавалося , що вони знайшли один одного. Та тоді б ця історія була б маленька, але ні!
Майя не здогадувалася про справжні наміри цього хлопця. Не знала що було в нього в минулому. А воно було дійсно страшним, жахливим, а може тільки на мій погляд жахливе? Я не знаю. Та здавалося ,що цю дівчину ніщо не лякає.
Та ніч пройшла. Почався день, у нього залишився її номер телефону. Він знав її адресу. Здавалося б знав про неї усе, у ту ніч вона розповіла йому про все своє життя. Як вона хоче бистріше закінчити дев’ятий клас; як їй набридло допомагати своїм подругам у приватному житті; як остогидло бачити стіни у своїй кімнаті; як вона боїться змін у собі, і своєму житті, а ще вона боялася собак; як вона любить дивних людей, і як любить з кимось посваритися. Це була перша людина якій вона це все сказала. Він здався їй таким близьким, милим, дорослим, розумним. Та вона не була плюшевою дівчиною. Мислила по дорослому, та усі свої найдурніші думки вона розповіла йому. Ніколи не дивилася на хлопця з таким блиском в очах, а на нього дивилася. До цього моменту я гадала що все ж таки існують такі дівчата, що не піддаються чарам хлопців, та таких не існує. Навіть вона мене зрадила....
Навіщо вона розповіла йому про все, що в неї було , і про те чого вона не мала навіщо? Вона так вірила, що в неї можуть тільки закохатися, та попалася рибка і ось маєш. Ніколи не знаєш , що підготували тобі там зверху. Дивовижна річ – кохання. Хоча я її досі не розумію.
Так от він. Він не розумів, що таке кохання. Хоч і було щось спільне, але він її не розумів, хоч вдало вдавав, що він більше розуміє її ніж вона сама. Що ж, це у нього професійне. Він був огидним у середині себе, жалюгідні думки, і все про те , як краще...зробити своїй жертві ...
Напевно Ти вже здогадався, що Фелікс вбивця, до того ж професійний. Перша жертва була мишка котру він відібрав у своєї кішки, покійної кішки. Не буду казати що він з нею зробив. Звичайно про це ніхто не здогадувався тому, що хто починав про це думати , того вже раптово не ставало. В нього було фантастичне відчуття небезпеки, і не аби який дар змушувати людей вірити йому.
„ Що я можу зробити з нею? Мала дівчисько, котра думає, що вона вже доросла!? Вона навіть і не здогадується кому вона попала в руки. Бачу по її очам, що вона вже закохана в мене, з першого погляду. Ні зараз я не буду з нею нічого робити, хочу подивитись, що буду далі. Зараз в мене є непогана робота, і хоч трошки можу з нею понудьгувати, зате потім буде приємно бачити кров, таку червону, ще гарячу, з яким задоволенням я буду відрубувати ног...”
В його квартирі роздався дзвінок. Він підійшов до дверей, відкривши їх він побачив свого приятеля.
- О привіт Євгене заходь! Як справи, ну що вчора порвав зі своєю колишньою?
- Авжеж, ти повинен був бачити це, як вона мене вмовляла залишитися з нею! До речі де ти вчора дівся? Що вже когось почепив?
- Та є тут одна, мала хвойдачка !!!
- Що так вже швидко?
- Та про що ти думаєш? Погане хлопчисько! Ні, звичайно. Просто я вчора її переслідував...Ну ти знаєш, як завжди, так уяви вона не злякалася, так це при тому, що це було у самому глухому кутку нашого міста, і те , що їй 15, так вона ще у цей глухий куток і привела навмисно мене, вирішала погратися!
- Ого, хвойдачка, так хвойдачка, а чому власне „хвойдачка”?
- Хвойди є різного напрямку, у неї воно таке-розповіла мені про все своє життя, з такими безглуздими подробицями. Ось скажи, ну навіщо мені її пусті балачки. У перший момент я хотів достати ножа і перерізати їй горлянку, - Фелікс захопився своїми емоціями, котрі переповнювали його мозок: „ Ледь вже висунув його і, вона щось сказала....”
- Стій Феліксе, ти що жартуєш, я бачив у тебе такі схильності, так що, мої сумніви підтвердилися.
Жека приголомшливо дивився на нього, дивився широко розкритими зеленими очима на нього. Бо це він чув не один раз, чув щось на це схоже, саме від його друга.
- Ні , ні це так образно. - він весь раптово знервований, почав відмовлятися від своїх слів.
-Годі! Я чую від тебе це не перший раз. Ти думаєш. Що я не помічаю у тобі, щось не те, не таке як у простій людині. Якби то були тільки слова! Колись я прийшов до тебе вранці, і зайшовши у ванну побачив закривавлену сорочку. Спочатку не звернув уваги, а потім закривавлений кортик.... І ще
- Годі все!!!!!!!!!!!! Я зараз і тебе, - він кинувся на свого ліпшого друга.
Бійка продовжувалася не довго. Ні, Фелікс не зміг вбити його. Жека у бійках був не промах, та до того ж вчився на психолога. Тож під час бійки він довів йог до сліз. Так, важко повірити, але саме до сліз. Та Жека сам ледь не плакав. Він усвідомлював з ким він ділив своє життя, усвідомлював, що одного дня він обов’язково став би жертвою.
У Фелікса було не таке страшне життя, але. П’ять років тому він жив у іншому місті. З дитинства його ображали старші хлопці, але в сім’ї був єдиним. А одже комплекс неповноцінності і людина егоїст. Як я вже говорила, колись у сім років він побачив як кішка зловила маленечку мишку .Він захотів допомогти мишці, підбігавши до киці, побачив капельку крові, відібравши мишу, взяв її у руки і почав розглядати. Довго розглядав, а потім почав нівечити її, давити. Одним словом це йому сподобалося. Далі був..... коротше крок за кроком і його ніж порізав десять людей... Нііііііііііііііііііі! Я сама зараз збожеволію.
Що ж бійка закінчилася Фелікс лежав на підлозі, сльози котилися з очей. Женя сів на диван і почав задавати питання. Що вперше підштовхнуло його на цей вчинок, навіщо він це робить, чому не розповів йому з самого початку. І звичайно сказав, що треба іти к психіатру а потім до церкви, про міліцію промовчав.
У кімнаті стояла гробова тиша, обоє були приголомшені, та знову таки Женя порушив тишу.
- Феліксе чому! Навіщо. А вже пізно
- Так, пізно, я втягнувся і не можу жити без цього. Я намагався, це було спочатку на тваринах. Потім люди, там п’ять і тут п’ять.
- О Боже!!! Ти, ти....
- Що я , ну що. Це хвороба.
- Слухай треба взяти себе в руки, ти почнеш нове життя, а я свою практику.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
„Що робити?”
Після цього довгого дня було важко дихати, та повітря потрібне для життя... Женя переїхав до Фелікса, не розумію навіщо, але він розумів свій риск. Вони не розуміли що буде завтра, та життя продовжувалось. Женя зібрав усі гострі предмети, чесно говорячи я навіть не знаю куди він їх поклав; обшукав усі речі Фелікса. Скільки бруду в цих речах... Почалася знову розмова:
- Слухай ти будеш ходити на роботу, жити поки совість тобі дозволятиме, обов’язково ввечері будеш ходити до храму, допомагати людям і каятися у своїх гріхах. Ти мене зрозумів?
- Зрозумів, та що буде далі? Я не зможу жити без жертв, я знайду спосіб, повір мені, кожної п’ятниці в мені прокидається звір, рівно об одинадцятій, раз на три місяці... Я живу нормально нормально ці всі три місяці, а потім... слухай друже, я не знаю що робити, чи це я, чи це хтось у мені...
- Чесно кажучи я тобі не вірю... Подивимось що буде далі. Коли твоє наступне нашестя?
- У слідуючи п’ятницю. Ти не зможеш мене втримати, це 100%.
- Та має бути щось таке, що зарадить тобі!
- Немає, розумієш, що це не фільм жахів, а це я твій друг, ми вдвох тут разом, нічого не зможемо зробити.
- Треба шукати, шукати! Підемо до ворожки...
- Яка до біса ворожка!? Ти ж наче в цьому році кінчаєш інститут, ти досвідчена людина, та який ти психолог?
- Розумієш, це типове безглуздя. Шиза тебе навідує, ти сам себе настроїв що, кожної п’ятниці, третього місяця тобі треба вбивати, і т. д і т. п, так би сказав кожен, психолог криміналіст, алеж я тебе знаю. Так змінюватися не можна , так ні... маючи таку роботу... друзів... я не знаю що робити. Завтра ідемо...
- Куди?
- У бій з твоїм божевіллям...
Фелікс ще дивився телевізор, Жека незворушно лежав у ліжку і не міг заснути. Думки, думки, навіщо ви з’являєтесь? Йому потрібна була поміч. Він згадав про дівчину котра так закохалася у Фелікса. Вона , вона обов’язково допоможе, так...
Прийшов ранок, не хотілося нічого робити, сон долав усі плани, та нервове піпікання годинника можуть вивести кожного. Женя прокинувся. Пішов у ванну, з неї на кухню, потім у кімнату, щось робив, перекинувся кількома словами з Феліксом, узяв телефон Уляни, і потім пішов на навчання. Фелікс піднявся з ліжка , плентаючись по кімнаті. Все-таки згадав що йому потрібно на роботу.
Цей великий світ не знав про маленьку людину, не знав про проблеми людини, не знав про життя... Є хтось, хто робить з нами такі речі, котрі ми не дуже любимо, котрих ми боїмося, котрих ми не розуміємо, і ніколи не зрозуміємо. Ми люди, а вони ні, вони дивні. Не мають форми і життя, не мають нічого окрім нас, вони-це вони. Декотрі з них проривають наш розум у дитинстві і заполоняють його, хто добрим і теплим, а хтось ганебним, огидним, неспритним для нас, але дуже простим для них. У це важко повірити, але це я знайшла у одній книжці, сторінка відрізнялася від інших, і це точно не було схоже на любовний романчик. Де я її взяла? Вона лежала в моєму столі, звідки взялася, я навіть і не здогадуюсь, не знаю чому, але я повірила, цим словам.
Я вже на вулиці, йду до Майі. Ви думали що я простий автор цього оповідання, та вигадувати я не вмію...
Її розповідь про Фелікса мене заворожила, хотілося мати таку людину котрій не соромно розповісти усі деталі свого життя. Та потім... на її місці я прокляла цей день!!!
ЩО ДАЛІ?
Нашу розмову з Майєю перервав дзвінок. Не знаю чому мені він здався не таким як завжди, а таким раптовим і розриваючим. Вона підняла трубку, довго з кимось розмовляла, намагалась з кимось спочатку шуткувати, та потім жарти перейшли у серйозну розмову про „нього”. Закінчивши розмову вона раптово сказала мені:
- Пішли зі мною, не питай ні про що, зараз ми зустрінемось з одним хлопцем, слухай усе що він розповість не лякайся, ми з тобою подруги, ти повинна допомогти мені!
- Добре...
Я розгублено одягнула куртку, ми вийшли з квартири. Довго йшли по засніженим дорогам мене усе це дуже бентежило, про таку історію я навіть не чула, навіть щось приблизно, хоч і полюбляю жахливі історії.
Ми зустріли цього хлопця. Це був друг Фелікса. Він усе розповів про Фелікса, я спочатку подумала, що це жарт. Та ні, ні не жарт, він розповів усе те, що я розповіла вам перед цим.
Усі втрьох ми сиділи посеред парку на лавці, білий сніг, сліпуче сонце, веселі діти бігали навкруги. Такий веселий гарний світ, усе в ньому добре, усе гарно, та не в нас... Завтра вночі хтось може стати жертвою цього божевілля. Чому ми не пішли у міліцію, не розповіли дорослим людям, та ми самі наче вже були дорослими, принаймні до цього моменту так гадала я, вирішувала свої проблеми сама, рідко просила когось допомогти. Та вихід с цієї ситуації повинен був бути. Він був.
Усі ми прийшли до Фелікса додому, він був у шоці що ми знаємо про це. Не знаю про що він думав у ці хвилини, які почуття були у нього, почуття сорому, прикрості, байдужості, страху. Усі сиділи у великій кімнаті. Майя разом з ним на дивані, міцно обнявши його за плечі. Я на кріслі, Жека підсів до мене. Мовчання кімнати наче глушило, неначе гучна музика на вечірці. Можна подумати, що ми якісь давні друзі, начебто закохані. Закохані?.. я подивилася на Женю, можливо, у мене з’явилася посмішка на обличчі, та потім я оговталась, і згадала що я тут не для цього. Почати розмову першою, наважилась я:
- Слухай Феліксе, а раніше ти не намагався позбутися цього.
- Намагався, але ніколи не доходив до кінця.
- Але чому? А ти взагалі хочеш позбутися цього?
- Зараз не знаю, вчора сказав би що так. Це відчуття, таке, наче ковток свіжої холодної води. Покоштувавши цю воду один раз, тобі захочеться ще.
- Ти хоч знаєш про що ти говориш? Це людське життя, а не вода! Ти сам повинен з цим боротися.
- А я жив з цим, жив сам, ніхто не знав, усі були задоволені.
- Усі?! А твої жертви?! Ти їх спитав?
- Так! Я їх заворожував, вони отримували велике задоволення від спілкування зі мною. Потім я будував розмову так, що наводив їх на роздуми про смерть, чи хочуть вони померти від моїх рук... Вони казали що так.
Від цих слів у мене пробіг холод по тілу. Я дійсно злякалася, щоб я когось попрохала вбити мене? Це безглуздя, мені так хотілося прокинутися, але це не сон. Я швидко підірвалася з місця, попрохала Майю піти зі мною, але сказала що хоче допомогти Феліксу і залишиться тут. Це мене збентежило, та я пішла з кімнати у хол, почала вже вдягатися, та... У хол зайшов Женя, підійшов до мене так близько, узяв за руку.
- Не йди. Допоможи мені. Мені потрібна допомога, людина котра, ну котра допоможе мені, така як ти...
- Не розумію чому саме я? З чого ми почнемо, як ми його вдержимо? Це безглуздо.
- У мене дещо є, у це знову ж таки важко повірити, але за ці важкі дні я почав вірити у все.
Я залишилася. Цим очам, я не зуміла відказати, десь далеко у душі мені стало шкода їх, до того ж, мені божевільній, стало цікаво що буде далі.
Ми пішли у малу кімнату, він дістав велику папку, дуже товсту.
- Ось тут розповідається про цю хворобу.
- Це хвороба?
- Ну можна сказати і так. Це ніби прокляття. Раз на сто років воно припадає, на одну людину з усього світу. Ось і наш Фелікс попав. По цим старим записам воно передається дуже... Тут ось бачиш запис обривається, немає однієї сторінки...
Я впізнала цю сторінку, я дуже здивувалась адже якось вона опинилася в книжці, котра лежала у мене вдома.
- Ти не повіриш але ця сторінка у мене вдома.
- Як, не розумію як???
- Це мабуть доля, доля... Я тільки сьогодні її прочитала. Там розповідалось про істот котрі не мають ні форми не життя, а мають тільки нас, коротше, як я зрозуміла вони його ще заполонили з дитинства... Мабуть слабка аури чи щось ще...
Ми довго сиділи над цим матеріалом, наче ніч перед екзаменом, багато різних подробиць. Найстрашніше те в що може зробитись ця людна, у тих самих що заполоняють наш мозок, або у гидку тварину... Головне. що ми знайшли закляття проти цього. Таке дивне: потрібне тепле молоко, пелюстки троянди, олія, міцний напій, і кров з обох рук друга, коханки і простої дівчини котра зараз це прочитала... Крім цього треба було читати закляття... Від усього цього мені стало знову таки моторошно. Ніколи так не було мені.....Хотілося вбігти далеко, та він, мені хотілося залишитися з ним, пережити це божевілля з ним, залишитися з ним...
- Це так дивно, звідки це закляття? Женя я не розумію, це моторошно, але подивися на це закляття! Я, не знаю, цеж якийся примітив. Ні таке відчуття...- мене перервали слова Жені...
- Підстава?! Ні стій звичайно ці папірці якісь незрозумілі, а той котрий був у тебе дома??? Якось, якимось чудом опинився у тебе.
Мене охопило якесь відчуття, незрозуміле, у грудях щось зжалося, хотілося набрати побільше повітря, в очах сльози... Я згадала що на звороті папірця була намальована квітка, а малюнок тоді здався таким знайомим, і тут, це квітка Майї. Як вона? Розповіла таку гарну історію? Я повірила... Такі думки. Відчуття болю, зради, зневіри... Як?..
- Що? що?...
- Цей лист Майї, на звороті був її малюнок. Так це точно її малюнок вона... Хоче вбити мене?! О Боже мій!
- Тихо. Не кричи заспокойся. Все буде гаразд я обіцяю...
Він обійняв мене, у мене паморочилось у голові, нестримний біль завдала мені та дівчина...
- Заспокойся, треба тікати звідси. Розумієш тут чи ми помиляємося, чи це все насправді, і вони дійсно хочуть нас вбити.
- А можливо дійсно помиляємося, адже вона так гарно усе розповідала. І він, як він міг тебе дурити, чи не важко це все планувати... Мабуть ми дійсно в чомусь помилились, а можливо...
- Давай вийдемо з кімнати та про усе дізнаймося. Так ми не будемо мучити себе цим безглуздям, але те що він вбивця зрозуміло хоч так, хоч так.
- Ні, ми підемо звідси нічого не сказавши. Підемо у міліцію, розповімо про це і все, цей жах закінчиться! А тобі треба було зробити це одразу, адже це людські життя, а не іграшки.
- Я не зробив цього тому, що він мій друг, був...
- Добре підемо.
Я дуже боялася вийти з кімнати, я розуміла, що може трапитись будь-що. Відчуваєш себе таким дурним, безглуздим, це жахливо, як все. що оточувало мене і Євгена.
Ми відкрили двері, усюди була темрява, нічого не видно. Я хотіла відразу побігти до дверей, але хтось у темряві взяв мене за руку, боляче стулив і спитав: „Ти куди?” У коридорі ввімкнулося бліде світло... Його ввімкнула Маййа. В руках у неї був великий ніж, котрим звичайно ріжуть овочі. „ Нас зараз поріжуть як варені овочі...”- ця думка почала крутитися у мене в голові.
- Ми хотіли вийти подихати свіжим повітрям...
Несміливо промовив Женя. Він підійшов до вішалки, де висіла його куртка і почав одягатись. Я збентежена, хотіла визволитись від Фелікса але в мене не вийшло.
- Чого ти мене держиш? Чи рефлекс вбивці?
І я відразу зрозуміла, що цього не треба було говорити...
Майя від цих слів просто збісилася. З розмаху вона дала мені рукою по обличчю так, що я звалилася з ніг. Я була шокована цим вчинком, не так як була злякана, а здивована. Звідки в такій тендітній постаті стільки сили, зла...
- Не смій! Ти нещасне створіння! Тобі ніколи не знати як це любити, і як це вбити... Вже ніколи не впізнаєш.
Знаєте в мене не проминуло усе життя перед очима, ні. Я не думала про те, як я багато не зробила в оцьому світі. Я дивилася Жені в очі, і думала, про те, що мені хочеться в них ще подивитися. Я отямилась...
Євген намагався зупинити Майю, та Фелікс міцно держав його... Майя повільно наближалась до мене, в її руках цей блискучий ніж... мені так хотілося підвестись, та така втома була в усьому тілі, біль в голові, здавалось все...
- Підведись!!!
Голос Євгена мене пробудив. Я швидко піднялася, Євген вирвався з „полону” Фелікса. Вхопив Майю. Фелікс кинувся на мене, вдарив мене по обличчю, і кинувся допомагати Майї, та я все ж таки підвелась і взяла вазу що стояла поруч і... Розбила об голову Фелікса. Він як камінь впав на підлогу, Майя підбігла до нього. Вона щось кричала, якісь образи, та я пам’ятаю, тільки те, що сил не було, я ледве стояла. Євген швидко взяв наші куртки мене. І ми побігли... Бігли кудись так швидко, мені було так холодно, мені хотілося лягти, впасти, заснути, а він все казав: „ Ще трохи сонце моє, моя рятівниця...”
Ось я прокинулась... Десь, не вдома, це була лікарня. Біла стеля, зелені вікна. Сонце ярко світило в це приміщення. Ось хтось затулив це світло, то був якийсь хлопець, то був Євген.
Перші слова що я почула від нього...
- Я кохаю тебе...
А мої перші слова були такими: „Ти хто?”
ID:
136054
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.07.2009 18:52:59
© дата внесення змiн: 03.07.2009 18:52:59
автор: SIMPLE
Вкажіть причину вашої скарги
|
