Сьогодні Андрій проводжає Марту додому.Для нього це був ніби обов*язок,бо ж Марта мала злий характер і могла на нього образитись.А можливо,йому було добре з нею йти пізно ввечері,коли небо всіяне зірками і місяць ховається за хмари;запитувати, як справи,вдаючи,ніби це його насправді цікавить.
Із нею можна таке робити,бо вона ж дитина,яка ще зовсім нічого не розуміє і сприймає світ песимістично...говорити ніжні слова,які говорив не одній їй,бо вона ж для нього більша аніж знайома,більша аніж друг.
Уже втретє після останньої їхньої зустрічі за вікном Марти пелюстки червоної троянди покриваються краплинами дощу.А він не телефонує...А вона не заплаче...
"Так далі тривати не може,-вирішує вона.
Проте переміг він-Андрій.
Уже не буде настирливих дзвінків і пустих повідомлень на твою адресую
Так,я здалася.А чи варто щось пояснювати?Кричати вслід тобі:"Кохаю".Навіщо?В коханні має бути вільний вибір.
Ти завжди зможеш зрідка прилітати до мене,і я ніколи тебе не прожену.
Інколи,розуміючи всю правду,переходячи із мрій у реальність,я переконую себе в тому,що це не любов.
Ти був вітром...Ним ти і залишишся для мене,я була немовби склянка,наповнена власними безглуздими мріями і бажаннями,в яких таїлась ця любов...Якої,напевно,не було.Ти залишив мене після своїх поцілунків,ніби стомлену,зболену людину у спекотній пустелі,якій треба хоча б краплинку води,так як і мені,-хоча б слово "привіт".Ти забрав у мене всі сили,яка забирає у хворого хвороба.За твоєю порадою я ж і вилікувалась!Моїми ліками були мої сльози.
Ти забрав у мене все,і тільки тепер я розумію,що твої поцілунки,улеслеві слова,були брехнею.
Я незабаром знову покохаю.Але зовсім іншою любов*ю,аніж тебе...Але я завжди пам*ятатиму тебе і чекатиму твого дзвінка,коли падатиме дощ!
